Рівно 150 років тому у цей день, 18 травня за новим стилем, траурна процесія з тілом Тараса Шевченка прибула на Микільську слобідку на лівому березі Києва. Чиновники розгубилися: заборонити прощання неможливо, дозволити – страшно. Лише на ніч жандармерія та чиновники дозволили провести панахиду у церкві Різдва Христового, яка відбулася 19 травня із забороною промов. Десятки тисяч людей прощалися з Тарасом Шевченком у Києві і 21 та 22 травня – у Каневі.
Минуло рівно 150 років, а українське чиновництво, як і тоді, шанувати Тараса Шевченка мусить, поважати не хоче, а пропагувати боїться.
Сумний парадокс: делегація Верховної Ради на чолі з Володимиром Литвином спільно з керівниками Російського і Казахського парламентів в Петербурзі вшанували Шевченка. І делегація трьох парламентів зараз їде останнім шляхом Т.Шевченка, натомість виконавча і місцева влада в Україні взагалі нічого не зробила до вшанування цієї дати. Є Указу Президента, є Постанова Верховної Ради щодо вшанування 150-річчя перепоховання Т.Шевченка в Україні: жодний пункт з цих документів не виконаний. Лише Національний банк випустив монету «Останній шлях Кобзаря». А Уряд не спромігся провести жодного засідання оргкомітету. Щоправда, кажуть люди, в селі Пекарі є вертолітний майданчик, який збудували за десятки мільйонів бюджетних коштів. І він буде офіційно відкритий біля могили Шевченка до 150-річчя перепоховання Кобзаря. Це в тих Пекарях, де Шевченко мріяв купити землю та збудувати хату, а «собачий син», як казав Тарас Григорович, черкаський справник Табачников, написав на поета донос і після цього вислали Шевченка в Петербург.
Отож, як хтось з українців збереться поїхати на Чернечу гору 22 травня, то побачить по дорозі біг-борди з «малими і великими вождями» та кілька скромних плакатів «Кобзар єднає Україну», написаних з граматичною помилкою. Ще ближче до Канева – побачить розбиту дорогу і фундаментальний вертолітний майданчик. Шевченко, очевидно, з Чернечої гори погляне і скаже: «Тільки сльози за Украйну… А слова – немає…».
Нічого не змінилося в чиновників у ставленні до Тараса Шевченка. Нинішні українські чиновники, нинішні «табачникови» і далі пишуть доноси на Україну, і далі не шанують Тараса Шевченка. Але я переконаний, що ми змінимо ситуацію. І 9 березня 2014 року, коли святкуватимемо 200 років з дня народження Великого Тараса, – згадаємо інші рядки Кобзаря: «І забудеться срамотня давняя година, І оживе добра слава, слава України».
