15 років тому Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України – перший в новітній історії нашої країни документ, який ґрунтувався на позиціях української державності.
Після перемоги Помаранчевої революції в Україні склалися унікальні умови для завершення творення української політичної нації. Разом з тим, проблема „двох Україн” ризикує вийти за межі власне політичного дискурсу, прихильності до певного кандидата чи політичної сили на виборах та поставити під сумнів загальнонаціональні проекти нової влади. Тому сьогодні ми повинні максимально врахувати помилки попередньої влади, яких вона припустилася під час своїх спроб консолідації українського народу.
Проблема, або часом – трагедія багатьох державотворців в історії України полягала в тому, що вони розуміли і пропагували термін „любов до України” як любов до держави, державної влади, та її інститутів. Слід констатувати, що ці спроби продукувати національну ідею з Києва фактично потерпіли фіаско: ідеї щодо об’єднання української нації не поширилися на всіх громадян України.
Неефективними виявилися й спроби надати національній ідеї виключно культурологічного чи історичного характеру. Світогляд української академічної та інтелектуальної еліти за роки незалежності не зміг стати національною ідеологією. Ця світоглядна позиція, з основним гаслом: „патріот – це той, хто розмовляє виключно українською мовою, шанує Шевченка і національну культуру”, була і залишається неприйнятною для сприйняття всією країною.
Саме „етнокультурна” і „мовна” складові загальнонаціональної ідеї виявилися найбільш вразливими. Історія, в силу різних обставин, виявилася фактором, який більше розділяє українців, аніж об’єднує. Фактично лише періоди Київської Русі, козацької доби Богдана Хмельницького і національне відродження часів Тараса Шевченка сприймаються мешканцями різних регіонів України доволі однозначно. Безперечно, постаті Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького можна назвати такими, що творять спільну ідентичність українців. Натомість, неоднозначне сприйняття в різних регіонах України мають постаті Симона Петлюри чи Степана Бандери, історії ОУН-УПА. Щодо інших, більш „поміркованих” історичних діячів, часто виникають проблеми не лише щодо їх сприйняття, а й навіть ідентифікації. За даними соціологічних досліджень, більше 60% мешканців східних областей не відоме ім’я Михайла Грушевського. Навіть 40% киян не можуть сформулювати думку про голову Центральної Ради.
Якщо взяти до уваги мовний фактор, то теза „патріоти всі, хто розмовляє українською мовою” також не витримала перевірки часом та не вийшла на рівень справді загальнонаціональної ідеології. За даними соціологічних опитувань, близько 40% мешканців України спілкуються українською мовою, стільки ж – російською і близько 20% – обома мовами. Тому виглядають некоректними спроби проголосити „не патріотами” тих, хто не послуговується у побуті винятково українською (тобто, фактичну більшість громадян України).
Варто зауважити, що й Помаранчева революція будувалася не на мовних чи етнокультурних цінностях. В центрі уваги були інші цінності: свобода, повага до людини, боротьба з корупцією, соціальна справедливість. Люди на Майдані розмовляли двома мовами, однак мали єдиний світогляд. Цікаво, що деякі посадові особи давали вказівку застосувати силу проти демонстрантів українською мовою. В той же час, рядові міліціонери та солдати внутрішніх військ, які розмовляли російською мовою, відмовилися виконувати злочинні накази.
На даному етапі можна виокремити наступні складові сучасного українського патріотизму, які повинні стати визначальними чинниками творення сучасного українського патріотичного світогляду.
Насамперед варто виокремити соціальну складову національної ідеї. Різке зменшення народжуваності та тривалості життя населення, що спричинило фактичне вимирання нації, розпочалося в 90-х роках і триває досі. Проблеми фізичного виживання нації, подолання бідності та прагнення до кращих стандартів життя є одними з пріоритетних для мешканців України та такими, що об’єднують останніх у якості природного прагнення до самозбереження народу. В цьому контексті варто згадати, що державна самостійність України на початку 1990-х років сприймалася і як можливість запобігання порушенню фундаментального права людини на життя (зокрема, під час виконання „інтернаціонального обов’язку” за кордоном). В середині 90-х під час збройних конфліктів на Північному Кавказі ця теза знову стала актуальною і була ледь не основним аргументом на користь окремої української держави для проросійськи налаштованих мешканців України.
Із соціальною складовою корелюється економічний аспект національної ідеї. Напередодні здобуття незалежності (1990-1991 роки) поширеною була думка про те, що самостійність України дасть можливість її громадянам почуватися економічно більш комфортно чи впевнено. Виявом цього стала поширена тоді формула: „Незалежна держава – шлях до суспільства добробуту”.
Ця „економічна складова” закладена в програмі чинного Кабінету Міністрів України: одним з головних її завдань є досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних стандартів життєдіяльності людини, суспільства та держави.
Варто відзначити, що прагнення до високих економічних стандартів життя для всіхгромадян є однією з причин популярності серед населення України її інтеграції до Європейського Союзу. На сьогодні за різними опитування до 70% українців (серед тих, хто визначився) підтримують цю ідею. Основним мотивом такої підтримки є те, що ЄС постає для громадян України втіленням високого рівня життя та дотримання прав та свобод людини.
Не менш суттєвою є й інша, духовна складова національної ідеї, яка може будуватися за принципом – „від малого патріотизму до великого патріотизму”, за умовним напрямком „від громади – до Києва”. На нашу думку, розуміння територіальної ідентичності повинне передувати етнокультурному сегменту. Не може бути абстрактної любові до України як держави без малої Батьківщини в серці. Український громадянин, який вважає себе патріотом, повинен усвідомити, що не можна любити Україну, і ненавидіти Донбас, не можна любити Галичину, і не поважати Харків.
Не варто забувати, що романтичні почуття любові до рідного краю можуть бути насамперед щодо того місця, де людина народилася і виросла: це – Україна в її уявленні. Натомість державу, яка гарантує людині реалізацію її прав і свобод, можна любити в розумінні „поважати”, що трансформується у формулу: „Любити свою малу Батьківщину серцем, а свою країну (державу) – розумом”.
Ці ідеї не є новими в українській політичній думці. Найбільш видатним розробником їх був В’ячеслав Липинський, концепцію якого фахівці визначать як „територіальний патріотизм”. Однак зараз ці ідеї повинні бути актуалізовані. Спільна згода і воля місцевих патріотизмів на великий український патріотизм повинні стати кінцевою метою сучасного українського патріотизму. Якщо буде віднайдена формула національного порозуміння, в межах якої патріот Донеччини і патріот Галичини зможуть сказати: „Ми знаходимо себе у великий країні, де шанують мій патріотизм і патріотизм інших”, це буде суттєвим кроком на шляху до виконання завдання об’єднання української нації.
За таких обставин і культурологічний аспект українського патріотизму зберігає своє значення. Однак, вже не в розумінні виключної ознаки „щирого українця”, а як один з чинників національної самосвідомості. Адже інтеграція до Європейського Союзу, яка в майбутньому неминуче очікує Україну, потребуватиме збереження власному ідентичності. Власна мова і унікальні культурні традиції стануть тим чинником, який вирізнятиме українців з-поміж інших європейських народів.
Формулою нового українського патріотизму має стати принцип: Україна – держава для всіх громадян. Український громадянин, отримавши цей статус, повинен усвідомлювати, що він бере на себе певні обов’язки. Таким чином, сучасний український патріотизм слід визначати не лише за ознаками спілкування рідною мовою чи любові до певних культурних цінностей, а і як мислення з повагою до країни і з любов’ю до малої батьківщини.
Микола Томенко, Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних та соціальних питань
липень 2005 р.
