Коли спілкуєшся з солідним, знаним в країні політиком, інколи хочеться уявити, яким він був років 30 назад. Як смикав дівчаток за коси, скакав по калюжах, бився з однокласниками… Яким чарівним чином з «хлопча з блакитними очима і чолом високим та ясним» виростає державний діяч. Хто штовхає його по кар’єрних сходинках – батьки, зв’язки, гроші? Чи наївне юнацьке бажання щось змінити на краще в країні? Загадка природи…
Віце-спікер українського парламенту Микола Томенко жартує, що родом з «елітного села» – адже його односелець Михайло Драй-Хмара. Відомий поет-неокласик, знавець 19 мов, який встиг за своє коротке життя до періоду репресій перекласти на українську твори з восьми мов. Малі Канівці – традиційне козацьке село, історична Полтавщина, нині Черкащина. Туди в часи Руїни переселилися люди з Правобережжя, з-під Канева. Поряд з місцем мого народження народився Михайло Старицький, Іван Піддубний, виховувався Микола Лисенко… Так що, село насправді елітне.
– А батьки мої ще більш «елітні», – розповідає Микола Володимирович. – Мама жила в селі Придніпровське, куди вона була переселена з батьками із затоплених сіл. Нині вони наче українська Атлантида – сплять під кременчуцьким водосховищем. До слова, з тих сіл родом і відомий радянський письменник Іван Ле, який написав «Переяславську Раду». Мама була однією з наймолодших доньок у багатодітній родині (10 дітей), тому батьки не могли собі дозволити більше як 4 класи навчання, треба було утримувати родину, тому вона пішла працювати в лікарню. До речі, саме там моя мати познайомилася з батьком.
– Тож мільйонерів у вашому роду не було?
– Ні. Хоча в мене є певні «виходи на донецьких». Донецький сегмент по батьковій лінії. В 50-х роках тато закінчив фабрично-заводське училище в Сталіно, працював там. Я ще навіть пам’ятаю його пожовкле фото з надписом «Привіт із Сталіно!» . Мабуть, центрально-українське коріння переважило, бо батько повернувся у рідне село. А його брат залишився на Донеччині. На жаль, він згодом загинув у шахті.
Так що певний «донецький вплив» в моїй біографії є (сміється).
– Яким був школярем Микола Томенко?
– Старанним, але занадто активним школярем. У мене збереглося чимало шкільних щоденників – мав лише одну річну четвірку та й ту з малювання. Але при цьому у мене щоденник ряснів червоним – вчительськими зауваженнями, наріканнями на мою поведінку. Зараз я виховую сина. І з одного боку мені хочеться показати йому свої щоденники – продемонструвати, як я добре вчився. Але з іншого….там багато зауважень на кшталт «підказував на уроках» чи «брав участь у бійці». Мені тоді здавалося, що я все робив правильно – допомагав друзям, які не підготувалися на уроках, чи захищав дівчат і справедливість.
– А як вам вдалося поступити до Київського університету. По блату?
– По великому блату! Моя мати працювала у районній лікарні, а батько – у радгоспі. Тож бачите, стартові позиції у мене були дуже «виграшні». Найважливіше було належним чином підготуватися до вступу після моєї сільської школи. Отож, зміг отримати дві п’ятірки і дві четвірки, а середній бал атестату «5» дали можливість мені вступити на історичний факультет київського університету.
Взагалі, свою Київську університетську кар’єру я розпочав з київського вокзалу, там я провів першу ніч, коли приїхав до університету. Після екзаменів довго чекав на виклик – не витерпів, приїхав за ним сам. За радянських часів пошта погано працювала і виклик просто затримався. Побачивши себе у списках студентів, я неймовірно зрадів! А наступного дня мали вручати студентські квитки. На жаль, я не захопив усіх документів і не зміг поселитися в гуртожиток. Але пропустити вручення не міг! Тому вирішив ночувати на вокзалі. Адже я не мав жодного знайомого в столиці. Там я познайомився з київським вокзальним життям, а ще мав час помріяти, побудувати собі плани на життя. Але то вже зовсім інша історія.
– Коли ви відчули, що стали дорослим? Мабуть, дитинство, безтурботна юність у вас, скінчилося в Афганістані?
– Безумовно. Цікаво, як я потрапив у цю гарячу точку. Після школи одразу поступив до університету. Це був 1982 рік. В університеті Шевченка на той час була одна з найкращих військових кафедр країни. Аж раптом студентам повідомили, що змінилася генеральна лінія партії – і незважаючи на військову кафедру, усіх, хто не служив, забирають до війська.
З мого курсу мали забрати близько 30 чоловік, реально до армії потрапили, здається, сім, а до так званої гарячої точки – лише я один. Решта – раптово «похворіли». До речі, у час моєї афганської служби там було багато студентів. Особливо з України. Я це пояснюю спеціальним політичним рішенням – забрати побільше вихідців саме з України. Людей з середньоазіатських республік призивали менше – в силу їхнього віросповідання вони вважалися ненадійними солдатами. Не брали також людей з багатьох регіонів Росії через серйозні кліматичні відмінності. А от українці підходили. Ними і підсилили цю комуністичну аферу в Афганістані. До призиву я був ще юнаком, котрого цікавили лише спорт і навчання. А повернувся – сформованим дорослим чоловіком, навчився нести відповідальність не лише за себе, а й за інших людей.
Коли після служби я повернувся до університету і знову йшов червоним корпусом, багато однокурсників мене просто не впізнавали. Змінився навіть зовні.
Саме в Афганістані я почав замислюватися над мотивацією державного керівництва. Задавався питанням – для чого ми там? Я не розумів тоді «високого політичного завдання», але одне знав точно – треба вижити самому, зберегти життя своїм друзям, повернутися додому здоровим. Я пишався тим, що коли був заступником керівника взводу, у нас не захворів жоден солдат.
Я був тоді молодий і наївний. Гадав, що якщо це все описати в пресі, книзі і донести до людей, то щось зміниться. Може, щось таки під старість і напишу. Тим не менше я подав у журнал "Дніпро" у 87-му році свою статтю про Афганістан. Хотів опублікувати свого роду виклик тодішній системі та тлумаченню афганських подій як інтернаціональної місії. Називалася стаття «Ми були добрими окупантами». А форма – як сторінки щоденника, якого не було ніколи. Я намагався передати найяскравіші спогади, швидше зв’язані не хронологією, а силою емоцій. Я хотів написати своєрідну психологічно-емоційну замітку. Матеріал сподобався редакції, але я відволікся – вже почалися перші студентські, політичні мітинги, було не до писанини. Турбувала доля держави… Тому я зупинився при написанні спогадів і дійшов висновку, що напишу їх потім, у старості. Тож мої спогади про Афганістан з’являться ще не скоро.
– Як ви потрапили до Гарвардського університету?
– Мені часто задають це питання. Після того, як Горбачов підписав з Рейганом угоду про примирення, запровадили усілякого роду обміни делегаціями між нашими країнами. З точки зору ідеологічної надійності я був дуже вигідним членом студентської делегації –з робітничо-селянської родини, служив в Афганістані. Плюс був одним з найкращих студентів, громадський активіст, очолював наукове товариство факультету. Словом, «активіст, спортсмен, комсомолець…». Думаю, мною прозвітували не за одну людину, бо в групі вистачало і родичів курівників вузу. Отак я потрапив до Гарварду.
Отож виходить, що ще раз моє «елітне» робітничо-селянське походження допомогло.
Навчання за кордоном? Це було як відкриття іншої планети. Мене найбільше вразила бібліотека. В цей період пізнання науки було для мене найважливішим. Але вразило те, що можна замовити було будь-яку книжку. Абсолютно все, що існувало в природі. Можна було прочитати і про голодомор, і про злочинну суть більшовицького режиму, і навіть Гітлера «Майн кампф». Будь-що. Це був культурний шок.
На жаль, перебував я у Гарварді лише біля місяця, жив зі студентами, ходив на лекції. На газонах ми читали, їли бутерброди та дискутували. Це була справжня студентська автономна республіка. Там працювала своя поліція, яка захищала права студентів. І навіть якщо раптом ви хильнули зайвого і не змогли знайти своє помешкання, поліціянти допоможуть, доведуть додому. Тоді я познайомився з багатьма українськими дослідниками, які працювали у центрі українських студій при Гарвардському університеті. Зокрема, з академіком Омеляном Пріцаком, який згодом багато допоміг у моєму науковому становленні. Дух автономності я повіз з собою у Київ. Демократія американських вузів стала додатковим фактором у період демократизації, що розпочалася у Радянському Союзі. Тому на перших студентських мітингах я відстоював ідею свободи та національного самовизначення. Головним завданням своїм і студентів я бачив перетворити наш університет з університету Вишинського (випускник Київського університету, причетний до організації репресій) в університет Бердяєва і Грушевського (теж навчалися в Київському університеті) – в символи свободи та української ідеї.
– Хвилиночку. Які студентські страйки? Ви ж були комсоргом університету?
– Мені часто закидають, що я був комсомольцем. Та забувають, що я був першим і останнім комсоргом, якого обрали самі студенти, адже інших, як правило, призначали керівники вузу. Я, до речі, першим в Україні разом з однодумцями розпустив цю саму комсомольську організацію і створив натомість Асоціацію молодіжних організацій. Можна сказати, що саме ми з колегами започаткували багатопартійну систему, створену еволюційним шляхом у Київському університеті. З цього часу стартувала й моя громадська та політична кар’єра.
Університет може дозволити собі бути інакшим, особливо київський, особливо Шевченка. Коли ми створили Асоціацію молодіжних організацій, до нас приїжджали делегації КПРС, перевіряли. Але в результаті розводили руками – мовляв, що з ними зробиш – вони же студенти!
Ви з дитинства займаєтеся спортом, а яким саме?
– Я з дитинства захоплювався всіма традиційними ігровими видами спорту: баскетбол, волейбол, футбол, хокей. День традиційно починав з активної фізичної зарядки. Яка передбачала в тому числі і пробіг до 10 кілометрів. Теніс освоїв уже в студентські часи.
Пам’ятаю, вихід Кабміну на ковзани, мабуть, то була ваша ідея?
– Це не просто моя ідея, вона задумувалася як елемент активного включання політиків в пропагування власним прикладом здорового і активного способу життя.
До речі, моїм опонентам, які сьогодні при владі і час від часу згадують нашу недільну поїздку на ковзанах, я би з радістю вітав, якби нинішній уряд, як і ми в неділю (оскільки в суботу урядовці завжди працювали) міг не з чаркою в руках і не з цигаркою в зубах, а власним прикладом показати, що на вихідні треба показувати приклад активного життя своїм дітям та загалом молодому поколінню.
Поки інші ділять заводики і теплоходики, ви – подаєте законопроекти, спрямовані на укріплення здоров’я нації – боротьба з алкоголем, палінням, підтримка спорту… Але ж це – чиїсь великі гроші, бізнесові інтереси. Хтось обов’язково втратить кошти. Ви не боїтеся пливти проти олігархічної течії, вам не погрожували?
– Загальна моя стратегія дуже проста: ми мусимо в будь-якій ситуації (чи знаходячись у владі, чи в опозиції) намагатися робити все, щоб забезпечити якість життя людини. Під якістю я розумію і економічну, і соціальну, і культурну. Тому сьогодні перспектива України в тому, щоби забезпечити якісне життя людини і максимально довге. На сьогоднішній день ми маємо один з найвищих показників тривалості життя в Європі, і це, звичайно, пов’язано з нашим «неідеальним» способом життя. Тому треба рухатися кількома шляхами: і обмежувальними речами, і створювати умови для фізичної культури і спорту, і, звичайно, повертати моду на такий спосіб життя. Зараз, наприклад, і власники телевізійних каналів, і пивні компанії активно борються проти мене в частині недопущення прийняття Закону, який би забороняв пряму рекламу пива. Це серйозна проблема, бо у нас скоро пивне покоління буде розпочинатися не з 14 чи 16 років, а вже напевно років з 8. Парадокс у тому, що, попри те, що Президент почав вживати мій термін стосовно того, що в Україні не повинно бути «пивного покоління», його партії не дали жодного голосу за те, щоб обмежити пряму рекламу пива на телебаченні.
Ви, мабуть, перший політик, який «перекваліфікувався» в журналісти. Як правило, буває навпаки. Що вас підштовхнуло до роботи на ICTV і чи не плануєте ви створити ще низку програм культурологічного плану у майбутньому?
– Основним стимулом, який змусив мене «попрацювати» на телебаченні, було бажання «піарити здоров’я». Адже за нашої задумкою основний акцент у телепрограмі «Почни нове життя» робився не просто на спортивній складовій, а насамперед на здоров’ї людини та можливості активно і корисно проводити вільний час. Нашою метою було на простому доступному рівні показати глядачам як активний відпочинок може покращити самопочуття та здоров’я.
Кожен випуск програми був присвячений певному виду спорту, а участь у ній брали титуловані спортсмени та зірки шоу-бізнесу. Принцип був наступний: спортсмен пояснює зірці як краще займатися тим чи іншим видом спорту: як підбирати одяг. Взуття, які нормативи та правила тощо. Наша програма повинна була показати: спорт – це не лише здоров’я, це стиль життя відомих і популярних людей, які багато досягли, а отже – це правильний, модний стиль життя.
У мене в гостях побували Тіна Кароль, Лама, Гайтана, Олександр Положинський, Олександр Пономарьов, гурти «неАнгели», «Алібі», Олександр Волков, Василь Вірастюк, Андрій Медведєв, Інеса Кравець та багато інших відомих і титулованих українських спортсменів та виконавців. Показово, що жоден із запрошених не відмовився і не поставив якісь фінансові умови для участі у програмі і цей факт не просто не здивував, а лише підтвердив важливість залучення знакових і відомих людей до таких проектів. Я переконаний, що різного роду «піар» здоров’ю мусять робити всі відомі люди, і я не раз закликав своїх колег-політиків приєднатись до цієї ініціативи.
До речі, як з’явилася програма «7 чудес України»? Чи продовжите ви популяризувати на державному рівні підтримку історичних місць нашої держави, розвивати їх як зону туризму?
Історія загальнонаціонального проекту «7 чудес України» розпочалася у 2007 році як продовження інформаційно-туристичних акцій під гаслом «Пізнай Україну», що проводив Фонд «Рідна країна» у різний регіонах України. Їх основною метою було відкривати та пізнавати Україну. Поступово інформаційно-туристичні події в різних регіонах переросли в ідею створити загальнонаціональну акцію «7 чудес України» та вже на більш високому рівні показати, в першу чергу нашим громадянам, красу України.
Провівши у 2007 році акцію «7 історико-архітектурних чудес України», ми визначили 7 найдивовижніших місць України, якими стали: заповідник «Кам’янець», Києво-Печерська Лавра, Хотинська фортеця, парк «Софіївка», Херсонес Таврійський, Софія Київська, острів «Хортиця». Привернувши увагу суспільства до цих об’єктів та отримавши масу прекрасних відгуків на нашу акцію, ми зрозуміли, що не можемо на цьому зупинити пошук прекрасного, тим більше з таким потенціалом, який є в нашій державі. А тому у 2008 році відбувся другий етап акції «7 чудес України» – «7 природних чудес України», переможцями в якій стали 7 найдивовижніших природних місць країни («Асканія-Нова», «Гранітно-степове Побужжя», Дністровський каньйон, Мармурова печера, «Подільські Товтри», озера Світязь та Синевір).
На цьому дива закінчилися?
Ні, минулого року ми презентували новий проект – «7 чудес України: замки, фортеці, палаци». Основною метою його проведення стало бажання зробити своєрідну інвентаризацію всіх замків, фортець та палаців України. В наших планах складання карти замків, фортець та палаців України, аналіз сучасного стану збереженості цих пам’яток, розкриття їх історико-культурного потенціалу і встановлення перспектив залучення у музейно-екскурсійну, готельну й туристичну сфери.
Варто сказати, що проект «7 чудес України» є стратегією створення іміджу України як туристичної країни і як своєрідної країни чудес. Це означає, що по завершенні у 2011 році третього туру («7 чудес України: замки, фортеці, палаци»), очевидно, ми розпочнемо наступний етап презентації унікальних місць України. Можливо, це будуть парки.
Ви видаєте книги, часто пишете про кохання. Як вважаєте, у кохання є національність? Або хоч якісь національні особливості?
Особливість приватного чи інтимного життя українців не мій винахід. Така національна особливість не залишилася непоміченою навіть іноземними вченими. Так, Фрідріх Боденштедт відзначав, що в «жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде душа народу не виявляла себе у піснях так живо і правдиво, як в українців. Який поривчастий дух смутку, яка глибина правдивих людських чистих почувань висловлена в піснях, що їх співає козак на чужині. Яка ніжність у поєднанні з мужньою чоловічою силою в його любовних піснях. Належить ще згадати про такт, скромність і чистоту почувань, які панують усюди в цих піснях. Поміж усіма українськими піснями (а їх тисячі) немає такої, від якої мусило б почервоніти дівоче лице». Також Роберт Плен писав про те, що «символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини – це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса».
Саме тому і на мовному рівні в українській культурі відрізняються два поняття: любов та кохання. Без перебільшення можна сказати, що подібного колориту почуттєвих означень більше в світі немає ніде.
А як же за вашою книгою можна вирізнити ці два поняття?
Виходячи з традиції вживання цих двох понять і змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі, можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків, почуттєвістю та романтизмом як невід'ємними рисами.
Варто зазначити, що статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов — взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе. Тому любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, формалізуються в подружнє життя.
Кохання – це таємниця, а любов – це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність. За таких умов наша схема: серце – душа – кохання – любов вказує на логічний взаємозв'язок цих понять, набуває реального змісту і підтверджується. Тож ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.
Чим живе Микола Томенко поза роботою? Як проводите вільний час, де відпочиваєте?
У мене є три системні захоплення: наукова творчість, мандрівки Україною і світом та фізична культура і спорт.
Коли йдеться про творчу роботу, то намагаюся спочатку для себе, а потім для суспільства відкрити цікаві сторінки української історії, культури, традиції. Саме з цим пов’язано багато громадських проектів, які завершуються конкретними виданнями, дисками тощо. Серед моїх захоплень знакові особистості, на яких я хотів подивитися під іншим кутом зору. Так, я писав про Михайла Максимовича (першого ректора Київського університету), Миколу Гоголя, намагався під ліричним та філософським кутом зору подивитися на багатьох українських класиків в книзі «Теорія українського кохання». У просвітницькому сенсі творча робота спонукала зробити світоглядний портал «Рідна країна», який за кілька місяців став у своїй сфері одним із найбільш відвідуваних. На ньому ми намагаємося показувати іншу країну: красиву, успішну, героїчну.
Про захоплення спортом та фізичною культурою я вже говорив. Хоча, ще раз відзначу, що я є пропагандистом саме активного способу життя, занять фізичною культурою, а не професійним спортом. Бо, як жартують мої друзі, якби від професійного спорту була користь, то на кожній перекладені висіли б (у моїй версії) по п’ять євреїв та українців одночасно. Загально кажучи, я пропагую активну участь, а не «пивне» споглядання спорту.
Стосовно мандрів, то тепер вивчаю і пропагую Україну вже у форматі акції «7 чудес України». Натомість, при нагоді намагаюся вивчати й світ. Перед кожною поїздкою чи в Україні, чи за кордон, спеціально готуюся для того, щоб вона була корисною. Обов’язково відвідую найбільш значимі історико-архітектурні місця, вивчаю національні традиції, національну кухню тощо.
А які найближчі плани?
Нещодавно «добровільно» з’їздив у Сибір, щоб подивитися на цей спеціальний для України регіон і підтримати нашу Національну збірну з біатлону у Ханти-Мансійську. До речі, команда виступила блискуче. Також планую розширити пізнання країн, які історично значимі в історії зародження християнства: Сирія, Ліван тощо.
Розмовляла Ірина ТИРАН
