Рішення про введення в Афганістан радянських військ було прийнято 12 грудня 1979р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною постановою ЦК КПРС. В ніч на 25 грудня 1979р. частини 40-ї армії по мосту через Амудар’ю перетинають радянсько-афганський кордон. А вже 27 грудня 1979р. радянські десантники штурмують палац президента Хафізулла Аміна…
Минуло 30 років з дня, коли радянські війська перетнули кордон Афганістану, і для нашої країни почалася чужа десятилітня страшна і безпощадна війна. Для воїнів-афганців це не просто епізод з їхнього життя, на тій війні вчорашні хлопчаки та студенти пізнали фронтове братство та біль утрат. Це неможливо викреслити із життя…
Через війну в цій чужій для нас країні пройшли десятки тисяч українських хлопців…
Згадує Заступник Голови Верховної Ради України, в минулому (1983-85) простий сержант обмеженого контингенту військ в Афганістані Микола Томенко…
– Миколо Володимировичу, ні для кого не секрет, що Ви воїн-афганець. Розкажіть як у Вашому житті з’явився Афганістан?
– Я потрапив до Афганістану після першого курсу історичного факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Там же зі мною опинилися юнаки з Київського політехнічного інституту, Сільгоспакадемії тощо, до речі, ще варто з’ясувати чому 1983 року з України забирали на армійську службу навіть із тих вищих навчальних закладів, де діяли військові кафедри.
Однак, слід зазначити, що моє покоління в абсолютній більшості вважало, що роздобути «білий квиток» – це назавжди себе зганьбити. Той, хто не пройшов армійської служби, певною мірою не міг вважатися повноцінним. «Відкосити» – не було навіть думки, я був абсолютно переконаний: «Куди пошлють, туди й поїду!» Така була ідеологія нашого покоління. Певним чином я навіть сприймав армію, як засіб самовираження… Хоча варто сказати, що з тридцяти однокурсників, яким запропонували так «самовиразитися», солдатські чоботи взули лише дев’ятеро, а до спеціального набору потрапив тільки я.
– І почались ваші армійські будні…
– Не зовсім. Спочатку була підготовка. Як я вже казав, я потрапив в армію після першого курсу, а отже, замість відведених для підготовки шести місяців, провів в навчальному підрозділі, в Ашгабаті лише чотири з половиною. В результаті навчився непогано кидати гранату, однак стріляв по п’ятибальній шкалі десь на четвірочку. Це були нелегкі дні виснажливих тренувань, які пройшли не всі. Через декілька місяців деяких відсіяли, зокрема, тих, які не витримували теплових ударів. Особисто мені фізично було не дуже важко, мої заняття спортом допомогли швидко звикнути до різних навантажень, багатокілометрових кросів, палючого сонця та гірської місцевості.
Що ж стосується морально-політичної підготовки, то нам нічого не розповідали про звичаї, традиції та і загалом про реальну ситуацію в Афганістані. Тож навіщо нас посилають до чужої країни, чому іслам – небезпечна релігія, на політзаняттях так і не збагнув. Ось з таким настроєм ми їхали на службу.
– Тобто довелося все з’ясовувати вже на місці?
– Так, уже в Афганістані завів словничок-записничок: «бача» – хлопчик, «шураві» – радянський… Намагався спілкуватися з афганськими підлітками, які крутилися біля нашої варти, адже дорослі афганці ставилися до нас насторожено, бо вони справді «шураві» на допомогу не кликали.
Офіцери, які там уже достатньо побули, розуміли, наскільки були наївними наші спроби збагнути істину. Особливо щодо того, ніби «…інакше Афганістан захоплять американці», адже англійці не змогли завоювати цю країну навіть за три попередніх війни. Просто відбувалася велика геополітична кривава гра…
– Війна змінила долі багатьох, у житті тих, хто пройшов «Афган», з’явився чіткий поділ «до» і «після». Які враження на Вас, ще юнака, справила ця країна? Чи змінилися Ви особисто за той час, що провели там?
– Після закінчення «учебки» я потрапив у військову частину в Баграмі. Там у нас було дві неділі на адаптацію, а потім розподілили на пости. Всі великі міста країни зв’язані між собою одною дорогою. Ми охороняли як саму дорогу, так і трубопровід, по якому з Радянського Союзу поставляли нафтопродукти.
Свою служба в Афганістані, умовно я поділяю на два періоди: спочатку я, як молодий боєць, намагався всіляко себе показати, брав участь в різних ризикових операціях, а згодом – більш розсудливий і обережний. Уже в другий умовний період своєї служби я зрозумів, що насправді ніякої інтернаціональної місії в Афганістані ми не виконуємо. А тому моєю головною задачею було те, щоб всі, хто зі мною служать, повернулися додому живими.
За півтори роки я пройшов шлях від командира відділення до заступника командира взводу. До того ж майже місяць виконував обов’язки командира взводу, замість офіцера, якого поранило.
– Людині, яка ніколи не бачила війну, важко уявити і соту долю того, що там відбувається. Розкажіть щось з подій тих днів, якісь моменти, які найбільше запам’яталися з Вашого бойового досвіду?
– Серед екстремальних моментів моєї служби – так зване прочісування зеленої зони, підрив нашого БТР на міні, виклик артилерії, щоб не допустити перевезення боєприпасів для місцевих банд тощо. Був випадок, коли мене врятував оптичний приціл нашого снайпера і його влучний вистріл в той момент, коли ми підходили до кишлаку, в якому вже була засада. Був цікавий випадок, коли наше керівництво прийняло рішення брати участь в бойовій операції на стороні однієї з тимчасово дружніх банд проти іншої. Пам’ятаю віз двох тимчасово дружніх поранених душманів в наш госпіталь, де їх повинні були лікувати наші лікарі. Психологічно це було серйозне випробування.
Загалом, «Афган» – це була справжня школа виживання, після якої я повернувся зовсім іншою, дорослою, людиною.
– У 1980 – більшість членів Генеральної Асамблеї ООН засуджують дії СРСР і вимагають вивести війська з Афганістану. Улітку 1980-го через це 64 держави світу навіть бойкотують Олімпіаду в Москві. Чому такі дії не стали сигналом для припинення участі Союзу в бойових операціях в Афганістані?
– Наша участь у війні в Афганістані – злочин керівництва Компартії і в той же час героїзм молодих людей, що захистили себе і виконали свій солдатський обов’язок
У дев’яностих роках минулого століття, я, можливо першим в Україні, зважився визнати: ми в Афганістані були добрими, але все ж окупантами. Тоді зі мною більшість «афганців» не погоджувалися. Здається сьогодні всі зрозуміли: необхідно розділити політичні ігри влади, що призвели до чисельних жертв та героїзм молодих людей, які мимоволі стали заручниками цього.
– У Вашому сьогоднішньому житті часто згадуєте ті дні, зустрічаєтеся з бойовими товаришами? Як вплинув Афганістан на Вашу та їхні долі?
– Я не вступав до жодної спілки воїнів-афганців. Зазвичай, зустрічаємося лише в дні завершення війни в Афганістані, зокрема, 15 лютого. Був період, коли мені активно пропонували очолити організації афганців, обіцяючи надійну підтримку. Однак, моя позиція була і залишається: афганців цинічно використали в партійних цілях, не треба їх знову на кожних виборах політично використовувати. Тому я давно відмовився від «афганської політики», і просто допомагаю людям, які пройшли через ту війну, особливо інвалідам. Опікуюсь госпіталем для воїнів-інтернаціоналістів «Лісова поляна», який знаходиться у Пущі-Водиці. Допомагаю з ліками, медичним та спортивним обладнанням, адже госпіталь повинен бути не лише місцем зустрічі учасників бойових дій з різних регіонів України, а й місцем їх оздоровлення та реабілітації. Нещодавно допоміг збудувати капличку біля пам’ятника воїнам-афганцям у місті Славута, Хмельницької області.
В цьому році вдалося переконати керівництво держави прийняти та підписати законопроект «Щодо соціального захисту членів сімей учасників бойових дій та щодо поховання учасників бойових дій», який, зокрема, розширює коло осіб, на яких поширюються умови соціального захисту згідно Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Він є важливим не лише з точки зору соціальної підтримки, але і з морального боку. Адже держава визнала свою відповідальність не лише за необхідність опікуватися учасниками бойових дій в Афганістані, а й підтримувати родини тих воїнів, що загинули в Афганістані, або померли після Афганістану.
Через 30 років після початку цієї «неправильної» війни, треба менше думати про політику, а більше про конкретних людей. В цей день треба згадати всіх, хто загинув там в Афганістані, не забувати про тих, хто повернувся, ставши не лише мужнішими, а й отримавши поранення чи хворобу. Треба дбати про них та їхні родини. Однак, не менш важливо, брати приклад з тих успішних сьогодні афганців, серед яких відомі бізнесмени, державні діячі, умілі керівники. Вони змогли використати досвід виживання в цій чужій для українців війні і конвертувати його в добрі успішні справи для своєї країни.
