\"В український телерадіопростір необхідно повернути спочатку зміст і цінності\"

 

У перші дні нового року народний депутат, член фракції БЮТ Микола Томенко, народний депутат України, Голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації у 2002-2005 рр., зробив резонансну заяву в інтерв’ю агенції УНІАН: він ініціюватиме заслуховування у Верховній Раді звіту Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та інформації Державного комітету телебачення і радіомовлення щодо виконання законодавства в сфері діяльності ЗМІ. Також пан Томенко порушив питання дотримання українськими телеканалами законів «Про рекламу» та «Про захист суспільної моралі», що одразу ж викликало корпоративну дискусію щодо правомочності подібних закидів.

 

«Телекритика» звернулася до пана Томенка з проханням роз’яснити сенс основних положень його заяви.

 

У відповідях нашому виданню Микола Томенко наголосив на тому, що і Нацраду, і Держтелерадіо необхідно повернути в зону парламентського контролю, бо діяльність цих державних інституцій останнім часом має комерційний характер. Також депутат піддав сумніву доцільність існування самого Держтелерадіо і спроможність чиновників створити в країні суспільне мовлення. Щодо еротики та пропаганди алкоголю на телеекранах, то пан Микола конкретизував свою думку: можливо, формально канали не є порушниками законодавства, адже вони мають прокатні посвідчення на показ, але «до теми експертної складової цього процесу також треба повертатися». 

 

 

– Так склалося, що політичні обставини затьмарили той факт, що Верховна Рада вже другий рік поспіль не виконує свого завдання – не слухає звітів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та Державного комітету телебачення та радіомовлення. Тому я вважаю, що цього року парламент має заслухати звіт Нацради одразу за два роки. Нагадаю, що ст. 16 Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» чітко передбачає обов’язковість щорічного звіту перед Верховною Радою і Президентом. Додам, що передати звіт до Секретаріату Президента та парламентського Комітету – не означає виконати вимогу закону, адже Верховна Рада не заслуховувала звіт Нацради ні за 2006, ні за 2007 роки. Важливим є також звіт Держкомтелерадіо, оскільки ціла низка питань є спільними у стратегії цих інституцій та в основних принципах інформаційної політики. І в залежності від того, якими будуть висновки парламенту, так і треба діяти далі.

 

 

– По-перше, лобісти Нацради себе підстрахували тим, що повна зміна Нацради, згідно із законом, можлива лише у випадку так званої «подвійної недовіри», тобто в разі неприйняття цього звіту і Президентом, і Верховною Радою. По-друге, питання кадрової ротації все одно актуальне – «на виході» уже два члени Нацради (термін перебування закінчився у Віктора Понеділка та спливає в лютому в Тетяни Лебедєвої, – «ТК»). По-третє, річ навіть не в кадрових змінах: треба повернутися до принципів парламентського контролю за цими інституціями, бо складається враження, що вони перетворилися на автономні комерційні структури. Держкомтелерадіо, на мою думку, розпочав реалізовувати проекти, які є суто бізнесовими. Передовсім я маю на увазі проект цифрового мовлення, бо, на моє переконання, та концепція цифрового мовлення, яку подано нині на затвердження до Кабміну («Державна програма впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні» – «ТК»), передбачає на першому етапі велику інвестицію, а на наступних – можливість її приватизації. Нацрада, у свою чергу, працює в комерційному секторі телерадіомовлення як один із гравців, а не як державний арбітр. Я не аналізую діяльність Нацради в частині, приміром, розподілу частотного ресурсу. Не аналізую! Хоча міг би засумніватися, наприклад, в тому, що великий пакет частот видається «Радіо 5» під концепцію «українське радіо», а потім різко це радіо змінює формат і тепер (після ще одного переформатування влітку цього року) ми вже можемо його чути як «Ретро FM». Тому хочу наголосити: на мій погляд, обидві названі державні інституції останнім часом займаються не тим, чим би вони мусили би займатися. І таких прикладів десятки. Найсумніше в цій ситуації те, що, на мою думку, найвищі посадові особи не розуміють, що відбувається в інформаційному просторі насправді. Мене особисто стурбував пасаж у доповіді Президента на засіданні Кабміну в грудні. Спочатку він заявив, що в нас немає свого українського інформаційного простору на Півдні й Сході України, а потім зробив парадоксальний висновок – тому треба поміняти керівництво Національної радіокомпанії України. Оскільки це Президент каже, то я емоції не висловлюватиму, але на моє глибоке переконання, НРКУ – це єдина компанія, яка опікується розвитком саме українського радіопростору. При цьому Нацрада не видає ліцензії НРКУ на Півдні чи Сході, більше того – Нацрада забрала в НРКУ частоти, які та, на думку Нацради, не здатна освоїти, і віддала їх а-ля «Армянському радіо». Тому ще раз наголошую: проблема українського національного телерадіопростору – це проблема Нацради і Держкомтелерадіо, а точно не Національної радіокомпанії України. Отже, коли я чую в доповіді Президента такі слова, то я думаю, що в Секретаріаті Президента або свідомо дезінформують Президента, або…

 

 

– А яка різниця? Нацрада забрала в НРКУ частоти? Забрала. На конкурс виставила? Виставила. А ми хіба не знаємо, хто виграє всі конкурси в Одеській області чи в Криму? В нашій країні, якщо виставляються частоти на конкурс, то на 99% завчасно відомо, хто їх отримає. Але питання розподілу частот – наголошую ще раз – лише одне з багатьох. Я вважаю, що головне завдання зараз – заслухати звіт обох організацій і повернути їх діяльність у законодавством передбачене поле.

 

 

– Якщо раніше ці обидві інституції хибували на «партизацію» (від слова «партія» – «ТК») і весь державний телерадіоресурс прославляв партію, до якої належав екс-керівник цієї установи Іван Чиж, а в Нацраді часів Бориса Холода чітко визначали, від яких партій чи фракцій треба паритетно прийняти заявки, а від яких непаритетно, то тепер, мені здається, обидві структури, попри певні політичні симпатії, слабують на «комерціалізацію». І це все при тому, що діяльність цих організацій оплачується із державного бюджету – і гроші ці чималі! Окреме питання – саме існування Держтелерадіо. Якщо у нас є зайвих кілька сот мільйонів гривень у Держбюджеті, то це не привід множити бюрократичний апарат. Бо до управління НТКУ, НРКУ, ОДТРК чи того ж УТР Держтелерадіо не має жодного відношення – це все питання оперативного управління. Принагідно зауважу, що окрема тема – питання НТКУ. Якби хтось поцікавився, як ця компанія займається висвітленням спорту! Адже НТКУ має пріоритетне право на трансляцію всіх змагань, в яких бере участь збірна України. Тож хай би, приміром, «ТК» поцікавилася, скільки платимо ми з Держбюджету за ліцензії на показ цих змагань, а потім за скільки грошей права на показ передаються комерційним каналам. Коли ви відчуєте різницю, то зрозумієте, яка цікава позиція на ринку спортивного мовлення у Першого національного. Мої підозри такі, що можна було б ще один АСК на Мельникова відбудувати за «спортивні» гроші. Держтелерадіо, звісно, впливає на розподіл бюджетних ресурсів для цих компаній. Але чи має над цим працювати цілий апарат комітету?! Загалом, є проблема доцільності існування Держкомтелерадіо. Зрозуміло, для того, щоб вирішити долю цієї інституції, необхідно внести відповідні зміни до Конституції. Тому, оскільки зараз триває конституційна дискусія, то варто не забувати і про це питання.

 

 

– Ця інституція не створить суспільного мовлення, бо її природа – керувати державним ресурсом, а не роздержавлювати його. Мені здається, що нині немає жодної людини, яка би вірила в те, що суспільне мовлення може створити чи то Держтелерадіо, чи то Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Чиновники не створять суспільне мовлення, бо воно їм не потрібно. До речі, першим кроком до створення суспільного мовлення могло б бути створення громадських рад при НТКУ і НРКУ. Ми неодноразово ставили це питання на голосування у ВР під час минулого скликання, але Партія регіонів, до якої належить і керівництво Держтелерадіо, блокувала це питання! Але питання ще й в іншому: в силу різних обставин після приходу до влади Віктора Ющенка його переконали в тому, що система державного телебачення – це важливий інструмент у боротьбі за владу. Тому питання суспільного мовлення не вирішувалося свідомо до парламентських виборів 2006 року, а потім сказали: «Нехай ще одні вибори пройдуть»… Запам’ятайте: нікому із влади різних кольорів не потрібні децентралізація і реформи в сфері державних ЗМІ. Чому комерційні канали ніхто не чіпає? Тому що присутність в новинах – це альфа й омега взаємин політиків з каналами.

 

 

– Закон «Про рекламу» взагалі не виконується! Коли я був головою профільного комітету ВР, то ми неодноразово подавали звернення до суду щодо недотримання рекламного законодавства, і канали знали: краще не порушувати, щоби по судах не ходити. А тепер, коли їх ніхто не чіпає, то в мене таке враження, що скоро в нас від самого ранку будуть розливати на телеекранах горілку і переконувати в тому, що без горілки такої-то нам всім життя не буде. По-перше, в мене є сумніви щодо коректності використання компаніями тривалості й частоти рекламних блоків. По-друге, нагадаю: у нас діє Закон «Про захист суспільної моралі». Його можна критикувати, але, як і будь-який інший закон, не можна не виконувати. Такого культу алкоголізму, як цього Нового року, напевно, я ще не бачив. На Першому національному під час новорічного концерту майже кожну пісню закликали запивати горілкою. Це вже занадто. І щодо еротики… Звичайно, червоні квадратики – це добре, але не можна еротичні фільми показувати одразу після 19.00 чи перетворювати канали в нічний час на еротичні канали, тому що ефірне мовлення не передбачено для спеціалізованих еротичних каналів. Так само як і незакодоване кабельне мовлення. Говорячи про еротику, я маю на увазі не лише канали «Кіно» та «Ентер-фільм», а й відомі центральні канали.

 

 

– По-перше, у мене є підозри, що ті люди, які видають прокатні посвідчення на ці фільми, плутають жовте з червоним… І це теж тема окремої розмови. Але мені здається, що до цих питань треба повернутися і карати за порушення жорстко. Я знаю приклади дивної аргументації з приводу того ж рекламного контенту: мовляв, коли стоїть пляшка і склянка, то це не рекламується горілка, а рекламується… приміром, скло. Тобто: якщо стоїть питання обійти закон, то завжди можна знайти як. А якщо стоїть питання дотриматися закону, то його треба дотриматися. Очевидно, що до теми експертної складової цього процесу також треба повертатися. Але в даному випадку моя рекомендація інша: подивитися на решту світу. Еротична продукція – це продукція обмеженого доступу, це кодоване кабельне мовлення, але точно не ефірне!

 

 

– Я завжди говорив, що в основі оцінки телебачення повинні бути цінності, які там пропагуються, а не лише мова. Якщо Михайло Поплавський свої пісні під час концерту запиває горілкою, і це «українізація», то я проти такої українізації. Я гадаю, що за рівнем похабщини на екрані наше телебачення виходить чи не на перше місце в світі. Я ніде в світі не бачив такого телебачення, де кожна програма говорить глядачеві про те, що як ти не вип’єш і не будеш займатися сексом з усіма, хто навколо тебе, то нічого доброго з тебе не вийде. До речі, це проблема не тільки телепрограм, а й реклами. Закон про рекламу накладає чіткі обмеження на контент. За законом, реклама не має дискредитувати, наприклад, авторитет викладача чи авторитет батьків. Не може з рекламного контенту випливати, що жування якогось продукту стимулює вас до тих чи інших дій. А в нас фактично вся реклама побудована на забороненому контенті. Тому це все необхідно повернути в правове поле і Нацрада мусить це контролювати. Нацрада має повернутися до контролю над проліцензованими форматами. Тобто, якщо радіо «Голос Києва» отримувало ліцензію на інформаційне мовлення, то воно не має перетворюватися на ще один канал «шансонної» музики. Тому друге завдання Нацради – контроль і визначення стратегічних пріоритетів, а не гонитва за вигідними частотами.

 

Показовою є історія з «Великими українцями» («Інтер»). Щоби вбити таку прекрасну ідею – треба було мати неабиякий талант! І я говорю не тільки про рівень дискусії в студії. Чи знаєте ви, що в нас на підприємствах примушували людей анкети заповнювати? Коли кинули клич пошуку «великих українців», то в нас директори заводів, мери міст, ректори вузів збирали працівників чи студентів і казали їм: треба просунути нашу «велику» людину. І в нас народ писав анкети, смс-ки відправляв – тобто та сама катавасія, що й із адмінресурсом на виборах. Як можна було перетворити таку прекрасну просвітницьку ідею на просування чиновників?! А все тому, що метою було не поліпшення іміджу України, а збільшення рейтингу каналу! Усі фахівці зауважували, що сучасники, особливо політики, не можуть бути експертами такої програми, а тим більше не можуть розглядатися як номінанти цієї програми. Неврахування такої принципової позиції і призвело до такого результату. Виклад біографій історичних діячів на сайті «Великих українців» такий примітивний, що, здається, старшокласник написав би краще. Подібних «примітивних» комерційних проектів, до речі, власного виробництва, доволі багато. Назвати хоча би «Фабрику зірок» (Новий канал)…

 

Тому ще раз наголошую: в український інформаційний телерадіопростір треба повернути спочатку зміст і цінності, хоча при цьому варто не забувати і про проблему мови.