“ЕтноЗима: Святий Андрій у Переяславі” під головуванням Миколи Томенка стала продовженням загальнонаціональної акції фестивалів, які мають на меті відкривати Україну, популяризувати місця її слави та яскраві етнічні звичаї і традиції.
Отже, цього разу нам вдалося побачити старовинні обряди ворожінь, які традиційно проходили в ніч на 13 грудня на свято Андрія, в одному з найдавніших славетних українських міст – Переяславі-Хмельницькому.
![\"\"](\"/userfiles/EtnoZ-2.jpg\")
– Переяслав – це унікальне місто, відбиток всієї української історії. Саме з Переяславом-Хмельницьким пов’язана перша літописна згадка слова “Україна”. Тут працював Сковорода, тут написав свій заповіт Шевченко. Це місто-музей номер один, – аргументує цьогорічний вибір місця проведення етнофестивалю ініціатор акції Микола Томенко.
Історико-етнографічний заповідник “Переяслав” – музей під відкритим небом – певно, якнайкраще передає атмосферу давнього українського села. Цілі селянські двори з хатами зі стріхою, городами, квітниками і садами, тинами і перелазами, з церквою, базарною площею і навіть традиційним сільським шинком – це все експонати музею.
![\"\"](\"/userfiles/EtnoZ-3.jpg\")
Раптом з одного двору вибігає юрба ряджених дівчат. Одна з них підбігає до Томенка і голосно питає.
– Дядечку-дядечку, скажіть, як Вас звуть?
– Микола.
– О, то суджений Миколою буде, – радіє дівчина.
Дівчата запрошують гостей до хати й демонструють свої вміння у ворожінні. Одна заносить у хату в’язанку дров.
– О, і дрова прийшли. А ну давай, перебирай, – вигукують інші.
– Щось мені лячно перебирати.
– Любонько, від своєї долі не втечеш.
Дівчина по черзі бере дрова і всі разом рахують: “У парі, не в парі, у парі, не в парі…”
– У парі! – нарешті весело вигукують дівчата.
– Ваші пояси давайте сюди, будемо підкидати, – голосно вигукує ще одна юна “ворожка”.
Усі пояси кладуть у ночви, а потім підкидають.
– Ой, краєчко, допоможи мені заміж вийти, – просить одна.
– А чия ж перша випаде, та перша заміж і вийде, – зазначає друга.
З відсіль кричать: “Моя, моя, давай, давай”. Нарешті перша краєчка випала. Щасливицю знайдено.
– Заміж вийдеш. А за кого? – питають подруги.
– Сама не знаю. Хто посватає, за того і піду. Надоїло вже в дівках сидіти.
![\"\"](\"/userfiles/EtnoZ-4.jpg\")
– Раніше ворожіння були дуже поширені, особливо на Андрія. Переважно це були гадання на долю: чи буде цього року дівчина в парі, чи знайде свого судженого, розповідає старший науковий співробітник Національного етнографічного заповідника “Переяслав” Світлана Миколаївна. – Брали взуття і міряли від покуті до порогу. Чий перший чобіток стає на поріг, значить та перша заміж виходить, наступний чобіток – наступна і т.д. Або свою краєчку скидали, у головах робили з неї хрест і казали: “Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, з ким вінчатися, з ким заручаться – з тим і за руки тримається”. Хто насниться, той і буде суджений. Або ще кожна дівчина окремо випікала собі хлібець, називали його балабушка чи перепічка. І треба було ротом наносити з кринички води, щоби замісити тісто. І хлопці, знаючи про те, підстерігали дівчат та смішили. Доходило до того, що хлопцям обіцяли якийсь викуп, щоб вони їх залишили в спокої. А спечені тістечка клали перед голодним псом. Чию балабушку пес з’їсть першою – та першою й заміж вийде.
На Катерини (7 грудня) хлопці постували, щоб Бог послав їм гарну дружину. А дівчата цього дня ламали в садочку вишневу гілочку і ставили в хаті. Якщо вона до Маланки (13 січня) зацвітала, значить і доля цвістиме.
За традицією, ворожили виключно дівчата. А хлопці в цей час бешкетували. Якщо якусь дівчину батько не пускав на вечорниці, а хлопцю вона подобалася, то він міг вночі зняти ворота чи розібрати паркан, забрати воза чи плуга, вивести худобу з повіток, що символізувало усунення перешкод на шляху до бажаного шлюбу. Був випадок, коли в одного чоловіка навіть клуню розібрали. Це була єдина ніч, коли такі парубоцькі витівки вибачалися.
Микола Володимирович зізнається, що навіть у молоді роки в таких бешкетах участі не брав.
– Я такого не робив. Бо у мене активне молоде життя було вже в Києві, в університеті. Але в мій студентський період дівчата демонстрували, в якому регіоні, як гадають. Уже були більш удосконалені методи: на каві, ще на чомусь, – розповідає Томенко і додає. – Андрія – це український день кохання. Адже в нас була демократія, свобода в формуваннях сім’ї. Натомість у багатьох народів при формуванні шлюбів така свобода вибору була мінімізована.
Після обряду ворожінь на Базарній площі розпочинається концерт за участі українських співаків. Біля сцени збирається не тільки молодь, а й літні чоловіки та жінки. Молодість уже давно пройшла, та бабусі добре пам’ятають, як самі колись ворожили.
– Коли молодою була, ворожила на Андрія. Ставили три чоботи: в один вкидали гроші, в другий – кирпичину, в третій – ручку. Чоботи мішали, а потім який кому дістанеться: якщо з грошима – буде жених багатий, якщо ручка – буде якийсь письменний, якщо кирпи чина – хазяйновитий, – розповідає Ольга Матвіївна. – А ще під Андрія треба запам’ятовувати сни. Що насниться – то на весь рік.
Ольга Матвіївна запевняє, що долю собі можна випросити. Якщо чогось дуже хочеш, то так воно і буде.
– Я була одна у сім’ї, сестричка померла, і мені хотілося, аби жених попався не те щоб багатий, а багатого роду. З таким я і одружилася. Хотіла Василя, Василь і попав, – сміється бабуся.
Виявляється, що її Василь теж тут на площі. І про те, що його “наворожили”, він знає.
– У ці наші часи, коли ми парубкували і дівували, у ворожіння вірили здорово, – розповідає Василь Андрійович. – Хлопці чекали, що дівчата наворожать. Сходилися в одній хаті, були такі собі досвітки, вечорниці. Якось було, вийшли ми з хлопцями в досвітках гуляти. Один парубок зайшов у хату, заліз на піч, а там дівчата хто шив, хто вишивав, хто пряв. А в нього в кишені було два горобці. Він світло поставив під комином, відкриває двєрку і випускає горобців. Горобці бачать – внизу світиться, ну і летять на світло, а потім вилітають всі у сажі і давай по хаті кружляти. А скрізь же рушники і горобці як пішли по тих рушниках! Отаке бувало, – з посмішкою згадує Василь Андрійович.
Подружжя нещодавно відсвяткувало золоте весілля.
– Ви, виходить, молодята, тож треба поцілуватися, – звертається до них фотограф.
І щасливі старенькі, згадуючи молодість, з посмішками на обличчі цілуються під спалахами фотокамер.
Анна Ященко, УНІАН
