Верховна Рада України VII скликання 25 грудня ухвалила постанову про комітети. Прогнозовано профільний для сфери медіа Комітет з питань свободи слова та інформації очолив Микола Томенко («Батьківщина»). Його першим заступником стала Олена Бондаренко (Партія регіонів), заступниками — Микола Баграєв (Партія регіонів) та Ігор Мірошниченко (ВО «Свобода»), а секретарем обрано Олександра Голуба (КПУ). Також членами Комітету було обрано Рустама Раупова («УДАР»), Миколу Княжицького, Олександра Абдулліна, Олену Кондратюк, Юрія Стеця («Батьківщина»). Із десяти народних депутатів, які увійшли до Комітету, семеро представляють опозиційні сили. Чи зможе опозиційний за складом Комітет стати дієвим інструментом для розвитку медіа-ринку?
Про «хвороби» українського національного простору, стратегічні завдання, які стоять перед Комітетом та готовність цієї структури бути більш «гнучкішою» та дієвішою, оперативно реагуючи на суспільно-політичні виклики, «День» розмовляв з головою парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Миколою ТОМЕНКОМ.
— Чи задоволені ви складом комітету? Які головні завдання ставите перед собою як його керівник?
— Він доволі професійний. Усі депутати, незалежно від партій, до яких вони належать, або вже працювали в комітеті, або вийшли з медіа-сфери. Сподіваюся, що коли йтиметься про необхідність дати професійну оцінку медійним законопроектам, проблем не виникне. Хоча, звісно, існуватимуть питання, за які члени комітету голосуватимуть, виходячи з інтересів своїх партій.
Сьогодні ми маємо парадоксальну ситуацію. Із одного боку, можемо говорити про те, що ситуація в медіа-просторі країни змінилася, тому вже давно потрібно працювати над написанням нових редакцій багатьох медійних законопроектів. Але, з другого боку, не можемо не враховувати того, що в нас практично не виконуються чинні — умовно застарілі — закони. Як результат, маємо серйозну монополізацію телевізійного ринку, кричуще невиконання законів про рекламу (починаючи від мовних статей і закінчуючи прихованою рекламою горілки) та інші «хвороби» національного інформаційного простору. Сьогодні органи, створені для контролю за ринком медіа, — Національна рада з питань телебачення та радіомовлення, Антимонопольний комітет, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики через певні обставини або роблять вигляд, що контролюють ситуацію, або цим свідомо не займаються. Тому головне завдання нашого Комітету — створити умови для виконання чинних законів, а вже потім — серйозно приступити до осучаснення медіа-законодавства.
— Як забезпечити виконання чинного законодавства?
— Головне правило: якщо структури, котрі зобов’язані слідкувати за додержанням законодавства, не здатні робити це ефективно, їх потрібно змінювати чи відправляти у відставку. Яскравий приклад — Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Вона вже давно показала свою недієздатність. Поки що не знаю, чи підтримає мене комітет і парламент загалом, але після того, як депутати невдовзі ознайомляться зі звітом цієї структури, було б логічно її переобрати. Я особисто десятки разів звертався до Нацради з проханням вирішити проблемні питання, зокрема з надмірною рекламою алкоголю, «підводними каменями» цифрового мовлення тощо. Результату немає. Про відсутність контролю за «сферою цінностей» взагалі мовчу. Згадаймо хоча б те, що торік практично всі центральні канали проігнорували День пам’яті жертв Голодомору. А Нацрада навіть усного застереження телеканалам із цього приводу не зробила. Лобіювання бізнес-інтересів певних медіа-власників і невиконання поточних функцій спонукає мене ініціювати відставку членів Нацради й думати над тим, як сформувати її новий склад. Хотілося б, щоб Нацрада була не лише органом із видачі ліцензій, а майданчиком для якісних дискусій щодо розвитку медіа-простору. Свого часу ми практикували спільні засідання профільного комітету та Нацради. Сьогодні Нацрада або не зацікавлена, або не хоче таких дискусій. Це — абсурд, коли члени Нацради лобіюють інтереси представників фінансових медіа-груп, в той час, як вони повинні їх контролювати й забезпечувати реальне виконання законів.
— Над якими стратегічними питаннями працюватиме комітет?
— Ми продовжуватимемо роботу групи, яка разом з експертами Ради Європи працює над новою редакцією Закону «Про телебачення і радіомовлення». Це нормальна практика — продовжувати роботу над тим позитивним, що було розпочато у ВРУ минулого скликання.
Також зараз ініціюємо парламентські слухання щодо ситуації з впровадженням в країні цифрового мовлення. У нас є підозри, що це велика афера, за допомогою якої одна із компаній, зареєстрована в офшорних зонах, буде збирати своєрідний податок за право на цифрове мовлення.
Є ще великий блок питань, які мусимо вирішити, зокрема забезпечити нормальне виконання Закону «Про доступ до публічної інформації».
— Цей закон не став дієвим механізмом для отримання інформації?
— Без перебільшення, закон став величезним кроком уперед. Утім, він може бути більш дієвим, потрібно тільки забезпечити його виконання. Ми хочемо, щоб цей закон став не лише елементом звітності перед європейськими структурами, а щоб він активно працював. Тому потрібно, з одного боку, здійснювати чіткий моніторинг за його виконанням, а з другого, — вдосконалювати деякі норми закону. Наприклад, закон передбачає 20-денний термін оприлюднення проектів рішень, які ухвалюються радами всіх рівнів. Але це суперечить іншим законам, і місцева влада використовує це на свою користь. Нам варто спільно попрацювати з асоціацією мерів і місцевими радами, щоб забезпечити виконання цього закону..
— Чи відбувається в комітеті здорова дискусія щодо розвитку ринку медіа?
— Сподіваюся, що вона буде. Поки що ми не розглядали стратегічних законопроектів. Я не вважаю, що в першій декаді роботи комітет повинен активно стартувати із законодавчими ініціативами. Поки що ми займаємося аналізом того, на що передусім чекає від комітету медіа-галузь та як їхні очікування збігаються з інтересами громадян. Наприклад, якщо виходити з настроїв суспільства, то телевізійну рекламу потрібно заборонити взагалі. Це нереально, тому ми шукатимемо компромісу. Але для мене очевидно, що слід повністю заборонити рекламу горілки в денний час; пряму рекламу пива; зменшити тривалість реклами, яка перериває фільми та програми. До речі, в Україні тривалість реклами — одна з найбільших у світі. Коли ми ухвалювали нову редакцію Закону «Про рекламу» 2003 року (до цього я особисто був причетний), головним аргументом, чому ми пішли на компроміс із власниками каналів у питанні тривалості реклами, було прагнення дати їм можливість заробити кошти, які потім вкладалися б у виробництво якісного українського контенту.
— Утім, тодішні поступки результативними не стали…
— На жаль, так. У нас тотальне засилля російського або іншого іноземного телевізійного продукту. Медіа-галузь свого слова не дотримала. Тепер ми мусимо їх «простимулювати», щоб вони не забували про суспільство. А суспільство хоче якісного продукту та можливості нормального його перегляду без тотальної реклами.
— Сьогодні лише в кількох країнах світу, зокрема в Україні, існують державні та комунальні ЗМІ, хоча про необхідність їхнього реформування найвищі керівники країни заявляють вже понад десять років. Коли й у який спосіб це може відбутися, враховуючи українські реалії? Редактори та експерти заявляють про необхідність обережного підходу до цього питання, щоб в результаті взагалі не зникли нині збиткові районні газети; щоб вони не були приватизовані сторонніми людьми…
— Я вже читав чотири версії закону про роздержавлення. Останні — урядова та депутатська. Із цього приводу нам потрібна якісна дискусія, спільне рішення редакторів, журналістів, влади та медіа-експертів. Невдовзі ми повернемося до цього питання разом з НСЖУ. Ця спілка — найбільший представник інтересів саме комунальних ЗМІ. Потрібно шукати варіанти, як забезпечити нормальну роботу журналістів у регіонах, які не повинні писати лише звіти про пересування губернатора територією області. Складніше питання з обласним ТБ. Сьогодні готового «рецепта» в мене немає, але це питання в полі зору всіх членів нашого комітету. Для мене абсолютно очевидно, що ми зобов’язані розпочати роздержавлення ЗМІ й зупинити витрачання сотень мільйонів, або навіть мільярдів, бюджетних коштів на «бойові листки» для чиновників по всій Україні.
— А що з питанням про суспільне ТБ?
— У економічно бідній країні нереально зробити це швидко, потрібно йти неквапливо й поетапно.
— Тобто суспільне телебачення — не проект цього року?
— Безумовно. Суспільне ТБ — це мовник без реклами, який за рахунок глядачів створює їм якісний інформаційний продукт. Він працює в інтересах суспільства, створюючи освітні, пізнавальні, інтелектуальні, дитячі програми. Як експерт, можу вас запевнити, що більшість громадян сьогодні не готові платити свої кошти за таке ТБ.
У нас був реальний шанс створити суспільне мовлення 2005 року. На жаль, президент Віктор Ющенко та його команда побоялися такого радикального рішення. До речі, це була одна з причин мого конфлікту як віце-прем’єр-міністра з Віктором Ющенком. У тих реаліях це міг бути дієвий радикальний крок, а в нинішніх — потрібно йти більш складним еволюційним шляхом. Початковий етап — робота з Першим Національним та обласними ТРК. Також потрібно сформувати наглядові ради як у державних, так і в комунальних ЗМІ. Суспільство має знати, скільки заробляє канал і на що витрачає гроші. Не лише керівники, а Рада має визначати редакційну політику на Першому Національному каналі та на обласних ТРК. Після того, як завершиться перший етап, ми зможемо рухатися до формування суспільного мовлення в Україні.
На моє переконання, в цьому питанні слід іти еволюційним шляхом. Коли суспільство буде готове до такого мовника, буде тиснути на владу й очікувати канал — він точно з’явиться.
— У чому, на вашу думку, полягають найбільші проблеми інформаційного простору?
— За умови відсутності національної інформаційної політики не може існувати конкурентного національного інформаційного простору. Інтереси держави, українські традиції сьогодні поза межами нинішнього інформаційного середовища. Якщо оцінити зміст українського ТБ, то не складно помітити, що українців скоріше принижують, ніж захищають. У нас масово показують російські серіали, де українці — неотесані й здебільшого заробітчани, які не вміють говорити ні російською, ні українською мовою. І наші канали це залюбки показують.
А немає національного інформаційного простору тому, що влада ментально й світоглядно його не потребує. Вона не мислить категоріями української історії, культури й традиції. За змістом і духом зробити ТБ українським в сьогоднішніх реаліях, точніше, за сьогоднішньої влади, неможливо в принципі. Але мінімізувати антидержавні «спалахи» та підтримати українську складову — наше завдання.
— Чому вас останнім часом не видно в політичних ток-шоу?
— Із українських каналів я найчастіше дивлюсь ТВі та певною мірою «5 канал». Для мене є приниженням української журналістики те, що ключові політичні шоу нашої країни ведуть не громадяни України. Ведучі «5 каналу», ТВі, ICTV — Святослав Цеголко, Анна Безулик, Микола Княжицький, Андрій Куликов та інші — представники нашої журналістської школи й представники нашої держави. А іноземці приїхали сюди заробляти гроші. Давайте говорити відверто — перед ними стоять конкретні завдання, й вони їх виконують, намагаючись різними маніпуляціями змінити розуміння українців про те, якою повинна бути Україна. Тому я принципово кілька років не хожу на політичні ток-шоу, які ведуть іноземні журналісти-заробітчани. Якби більше політиків наслідували мій приклад і підтримували власних журналістів, — ситуація змінилася б.
— На яких каналах ви дивитеся новини?
— На ТВі, «5 каналі», ICTV, ТСН, «Тиждень з Аллою Мазур», а віднедавна — й новини на «Інтері». Проблеми всередині Партії регіонів позитивно вплинули на випуски новин цього каналу, на «Інтері» відчуваються серйозні зміни в інформаційній політиці.
А загалом, у країні справді існують проблеми зі свободою слова. Якщо у 2010—2011 роках тривала монополізація ринку, відбувалося те, що я називаю прихованою цензурою (коли власники каналів знаходили менеджерів, які фільтрували все, що йде в ефір), то нинішня ситуація — це повернення в політичне середньовіччя.
Після приходу Віктора Януковича на посаду Президента Україна дуже серйозно відкотилася назад щодо свободи слова.
— Ви згадали Віктора Януковича. Як вважаєте, чому він понад півроку не дає прес-конференцій?
— Бо йому некомфортно спілкуватися з журналістами. Останній період — найтяжчий за весь час президентства Януковича. Йому як Президентові немає чим похвалитися ні в соціально-політичному, ні в геополітичному напрямах. Фактично все, що обіцялося, не виконано. Жодна задекларована реформа не дала позитивного результату. Водночас у його радників не вистачає аргументів переконати Януковича вийти «в люди», зустрівшись із журналістами. До речі, таке ставлення глави держави не лише до журналістів, а й до народних депутатів.
—У медіа останнім часом активно обговорюються «тушки» Табалови. «Батьківщина» напередодні виборів заявляла, що зробила висновки, й нові списки будуть мало не ідеальними…
— Гарантій, що в «Батьківщини» більше не буде «тушок», немає. Говорячи про «табаловщину», потрібно розуміти, що сьогодні є лише один серйозний аргумент проти цього явища — персональна відповідальність керівників політичних партій, які формували списки, й тих, хто рекомендував конкретних кандидатів.
— Як відомо, Табалових рекомендував «Фронт Змін». Чи поніс він ту відповідальність, про яку ви говорите?
— Арсеній Яценюк неодноразово вибачався публічно. Говорив, що це, зокрема, і його помилка. Взагалі, список нашої партії, яка є складною конфігурацією (адже складається з восьми політичних сил), формувався надзвичайно складно. По багатьох політиках не врахували й моєї позиції. Зокрема, я вважав, що в партійному списку нам бракує Володимира Філенка, Андрія Шкіля та Юрія Прокопчука. Те, що ми зробили з Табаловими, з погляду негативної інформаційної кампанії, сьогодні є дуже важливим. Приємно, що ЗМІ підтримали нашу ініціативу, широко показавши, що «тушки» — це не лише зрадники своїх партій, а передусім — зрадники своїх виборців. Але водночас історія з Табаловими вчить, що віддавати на відкуп представникам великого бізнесу керівництво обласними організаціями чи кураторство регіонами — це помилка.
— Сьогодні опозиційні партії вже ведуть перемовини про кандидатуру єдиного узгодженого кандидата на посаду мера Києва? Чи БЮТ підтримає Віталія Кличка, якщо той виявить бажання балотуватися?
— Для опозиції буде ганьбою, якщо вона не підтримає єдиного кандидата. Рейтингові показники такі: якщо Віталій Кличко балотується, ми зобов’язані його підтримати. Інша справа, що треба переконувати «УДАР» та особисто Кличка сказати своє рішення якомога швидше, не втрачаючи часу. Якщо він буде довго визначатися і, наприклад, за 60 днів до виборів прийме рішення не балотуватися, то для підготовки іншого опозиційного кандидата може не вистачити часу. За умови, якщо Віталій Клично знаходить аргументи не балотуватися, три опозиційні політичні сили — «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода» — відразу мають збиратися й за круглим столом радитися щодо нового кандидата, виходячи з соціологічних досліджень, стратегії розвитку та єдності команди. Для опозиції оптимально було б не лише обрати свого міського голову, а й сформувати більшість у Київській міській раді. Якщо запізнимося в часі, влада цим скористається. Але перед формуванням такої більшості опозиції необхідно визначитись із спільною програмою розвитку Києва. На мою думку, в мажоритарних округах має бути представлені єдині кандидати від трьох опозиційних сил — «Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи». А щодо партійних списків — тут можна йти усім окремо. Але все це, наголошую, — предмет обговорень. За будь-яких обставин опозиція повинна мати єдиного кандидата на посаду мера, а також ідеально було б сформувати більшість у Київраді навколо чіткої концепції розвитку Києва як демократичної, європейської та сучасної столиці України.
— Опозиційні партії підтримають Кличка за будь-яких умов чи лише тоді, коли він відмовиться від президентських амбіцій?
— Моя позиція — було б правильно, щоб кандидати, які балотуються в мери столиці, не використовували це як чергову сходинку перед участю в президентській кампанії. Адже нечесно, коли всі опозиційні партії працюють на одну людину, а вона потім використовує цю роботу як трамплін на виборах президента.
— Експерти заявляють, що 2013-й — рік неофіційного старту президентських виборів, із усіма його наслідками, яких можна очікувати, зокрема, й у стінах ВРУ. «Батьківщина» розпочала ці перегони з низького чи високого старту? Які завдання перед партією є ключовими цього року?
— Для нас 2013-й — критичний рік, упродовж якого Юлія Тимошенко повинна вийти на свободу. Поки що ми не позиціонуємо його як рік старту президентських виборчих перегонів. Сьогодні важливо зупинити «бєзпрєдєл», коли парламент тисне кнопки, а рішення в країні все одно приймає одна людина. Принципово важливо, щоб ми цього року поставили крапку щодо європейського вектора розвитку країни. Якщо цього не зробимо 2013-го, — можемо пройти точку неповернення. Україну й Президента Януковича просто затягнуть у Митний союз. Це — головні стратегічні речі, над якими ми працюємо. І ще раз наголошу — опозиція повинна зробити все, щоб 2013-го Юлія Тимошенко та Юрій Луценко вийшли на волю.
Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: МедіаГазета: №8, (2013)
