Напередодні 285-ї річниці від дня народження Григорія Сковороди (він народився 3 грудня) ми взяли інтерв’ю в народного депутата Миколи Томенка, який свого часу серйозно досліджував життя і творчість філософа. Депутат поділився своїм баченням сковородинської філософії…
Пане Миколо, чи відрізняється образ живого Сковороди від ікони, яку створили йому за два століття?
Звичайно, дуже відрізняється. Образ мандрівного філософа значною мірою був спотворений радянськими штампами. Українці знають його як чоловіка з палицею і торбиною, що блукає по світу, а що саме він відстоював, якими ідеями жив – ніхто достеменно й досі не знає.
Мене шокувало, що на сайті проекту “Великі українці” навпроти Григорія Сковороди написано – “жебрак-філософ”… Цей образ треба залишити класовій доктрині радянського суспільства.
З історичних джерел я довідався, що він народився не в бідній сім’ї, а в середнього достатку козацькій родині. Якщо б він походив з бідної сім’ї, то не вчився б у церковно-приходській школі й ніхто б його не посилав навчатися до Києво-Могилянської академії.
Отже, радянський образ Сковороди відрізняється від справжнього – уже починаючи з його біографії. Тому все, що стосується його життя й діяльності, сьогодні потребує свіжого погляду вчених і нового прочитання. Для мене, наприклад, не так важливою є його філософія трьох світів, як філософія свободи і любові, точніше – філософія серця.
А яке місце посідав так званий кардіоцентризм у філософії Сковороди?
У більш популярній формі – це називається філософія серця…
У багатьох своїх творах Сковорода пояснював, що головний орган людини – це серце. Він писав: „Голова всього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а все інше є зокілля… Серце – корінь життя та обитель огню і любові”. Тобто все проходить через серце, через почуття, через емоції. Саме так людина сприймає світ, і не треба її переробляти. Не потрібно шлунок чи мозок робити основою буття людини. Розум не є основою буття, бо він аж занадто прагматизує і раціоналізує людину.
Сковорода намагається зрозуміти якісь ціннісні речі виключно через серце й душу в широкому розумінні. А серце для нього – це ніби місточок у тому, як людина живе і як вона це життя сприймає. Він намагається у своїх байках (але це не є байки, я б сказав, що це певне зведення моральних правил) не висміювати якісь вади, а робити акцент на моральних цінностях. Це як декалог біблейський – набір моральних заповідей духовної, моральної, чесної людини, які мають бути в основі її думання та буття.
До речі, є проблема поверхового сприйняття філософії серця. На початку 90-х років Григорій Сковорода потрапив під категорію відомих людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, оскільки дехто прочитав його листування з Михайлом Ковалинським і сприйняв його як листи коханців. Я не є філологом чи перекладачем, але є елементарні речі, які, на мою думку, варто розрізняти. Сковорода писав латиною та грецькою, з огляду на це маємо дещо різні версії перекладів, що породжують певну двозначність. Так, у своїх листах Сковорода використовує головним чином два латинські поняття: amor і caritas. Згідно з усталеною традицією українського тлумачення caritas – це любов, яка випливає з поваги, пошани, відданості. Сковорода вживає це слово, коли каже про ставлення до Бога, науки, а також у стосунках зі своїми учнями. Для нього любити – це означає спілкуватися серцем зі своїми учнями, з тими людьми, які сприйняли його філософію. Можна знайти листи до інших його учнів, де він пише: “Коханий учню, наша любов є спільна, бо ми спільно уявляємо, як жити, які цінності пропагувати”…
Його доктрина любові як спільної віри, спільних цінностей і спільного духовного життя дала можливість мені зробити висновок, що насправді тут ідеться про платонічні речі. Зрозуміло, усе залежить від інтерпретації – якщо мірками XXI століття буквально оцінювати деякі висловлювання XVIII чи навіть XIX століття, то може скластися дещо викривлене уявлення.
Не варто вважати, що в Європі до Григорія Сковороди ніхто не сповідував кардіоцентризм, чи філософію серця. Але те, що Сковорода розписав її у свій, унікальний спосіб, засвідчує, що він – один із тих, хто в європейській філософії таку доктрину запровадив.
До речі, з якими європейськими філософами того часу Ви могли б порівняти Сковороду?
Сковорода повів далі лінію філософії від Сократа та Платона. Звичайно, багато подібних філософських ідей зустрічається в Гегеля й Канта. Безперечно, у філософії Сковороди багато й християнських цінностей, які він намагався приживити на український ґрунт.
І мене дивує, що багато людей не бачили українського в ньому. Він намагався, хоч і ненав’язливо, але сповідувати українську традицію. Та нам не стільки важливо позиціонувати його як автора якоїсь окремої філософії, як просто людину, що сформулювала звід моральних правил. Нам не треба просувати Сковороду на щабель Гегеля чи Сартра…
Ви вважаєте, що він не дотягував до їхнього рівня?
Я думаю, він дотягував… Проблема в тому, що, живучи в Малоросії, він не міг стати визначним філософом Російської імперії. А отже, філософом світу стати було дуже тяжко. Але його ідеї випередили в часі багатьох європейських філософів. Мені здається, більш справедливим було б використовувати його ідеї для України, а не для того, щоб боротися за перші місця в рядах світових філософів. Григорій Сковорода сьогодні для України більш важливий і актуальний, аніж для світової філософії.
Смерть Сковороди – це міф чи він насправді так помер, як про це писав його друг Михайло Ковалинський (попрощався з другом, викопав під деревом яму, ліг, склав руки й віддав Богові душу)?
Думаю, так було насправді…
Якщо переглянути листування Сковороди (а я перечитав майже всі його листи), то можна зрозуміти, що він дуже серйозно готувався до смерті. Перехід в інший світ – це була теж ніби філософія його останніх років життя. Він мусив поїхати відвідати свої друзів і, звичайно, свого найкращого друга – Михайла Ковалинського.
Життєва і філософська інтуїція Сковороди була дуже сильна. Це людина, яка все життя думала, аналізувала, міркувала, а не їла, гуляла, займалася марнотратством. У Сковороди є гоголівська утаємниченість і сократівська логіка життя. Гоголь був тією людиною, яка робила якісь незбагненні речі вночі чи ввечері, а Сократ був дуже природний чоловік: він засинав із заходом сонця й прокидався зі сходом. Такий природній цикл був дуже важливий і в житті Сковороди. Тому, гадаю, смерть Сковороди – це не легенда. Він готувався до переходу в інше життя і знав, що краще за нього самого ніхто ані місця, ані обставин для його смерті не придумає. Він прийшов туди, де він хотів бути похованим (село Пан-Іванівка на Харківщині, нині Сковородинівка), сам викопав собі могилу і приготував себе до переходу в інший світ.
Він “утік” світу, а чи переміг він смерть? (Сковорода заповідав, аби на його могилі написали “Світ ловив мене, та не спіймав.)
Думаю, що вже кілька разів переміг. Спочатку він відродився в радянській версії. Найцікавіше те, що радянська доктрина не зліквідувала і не проігнорувала його, вона просто трішки змістила акценти. Це закон – кожне покоління по-новому пише історію, по-новому її прочитує і знаходить своїх героїв.
Нам теж треба заново перечитати Григорія Сковороду, і, думаю, він народиться знов у XXI столітті, але трохи іншим – більш значимим і більш важливим для нас.
А які ще міфи про Сковороду Ви знаєте?
Існує маса міфів про його життя. Він був дуже популярний чоловік у народі. Про нього ходили легенди. Та радянська доктрина жебракування жодним чином не співвідноситься з тим, як було насправді.
Як своєрідний філософський Робін Гуд, Григорій Сковорода був незалежною людиною. Якби він як жебрак залежав від того, де пожити чи поїсти, він би не міг так поводитися з губернаторами, чиновниками чи священиками, які одночасно його і боялися, і поважали.
Сковорода і релігія… З одного боку, філософ вважав Біблію одним з трьох світів (світ символів), а з іншого – не визнавав церкву, заперечував деякі біблійні постулати…
Найбільший конфлікт у нього, як я зрозумів, стосувався побутового боку релігії. Власне – священиків і церкви. Усі його спроби контактувати з ними призводили до конфлікту, тому що їхні слова серйозно розходилися з ділом. Я думаю, особливої різниці між священиками XVIII і XXI століття немає: вони проповідували принципи аскетизму й водночас самі не забували добре випити й попоїсти. Саме про цей побутовий конфлікт служителів церкви Сковорода неодноразово й писав.
На його переконання, не можна прямолінійно і буквально трактувати Біблію. Він вважав, що Біблія – це основа для роздумів. Хтось уміє працювати, щось робити, а ось займатися “любомудрієм” (філософією) – це покликання, і небагато людей можуть це робити. Ці “обрані” люди мають право на творче прочитання Біблії, на розмірковування навколо неї.
Церква забороняє трактувати Білію, а Сковорода собі це дозволяв. Я не думаю, що це було неприйняттям Біблії, це просто була спроба пояснити чи прояснити для себе якісь моменти й тексти. Він запропонував власну версію прочитання Біблії на український манер. У цьому сенсі він не є антихристиянською людиною, а скоріше – модерновою християнською людиною.
Зараз дуже модно в різних релігійних течіях по-своєму читати Біблію, щоб кожен спілкувався з Богом напряму, а не через священиків. Сковорода вже тоді вважав, що він має моральне право без священиків спілкуватись з Богом, де Біблія – це лише введення в християнство, а решту мусить зробити він – сама людина.
Чому в Сковороди не було сім’ї?
Думаю, такі люди, як він, не можуть мати сім’ї. Це люди, для яких є важливими й вічними цінності. А створити родину – означає завершити свій попередній спосіб життя, відмовитися від деяких звичок, чимось жертвувати, жити, як усі. А Сковорода був не такий, як усі. Звичайно, у нього було кохання, як і в Шевченка – трагічне і романтичне. Я навіть припускаю, кохання було не одне, але з XVIII століття важко знайти якісь документальні підтвердження цього. Тому своєрідною сім’єю для нього були найкращі учні, у яких він бачив продовження свого розуміння світу, своєї творчості.
У російській науковій літературі можна прочитати, що Сковорода – російський письменник і філософ. Що Ви на це можете сказати?
Проблема „приватизації” великих імен справді існує. Для мене більш показова в цьому плані не тільки сковородинська історія, а Київська Русь – коли російські науковці стверджують, що київські князі є російськими князями. Це проблема Росії…
Нам треба показати не стільки, що Сковорода український, а взагалі – зміст тих ідей, що він пропагував. Григорій Сковорода ідентифікував себе виключно як людина. Тоді географічно Україна не була великою державою, і Сковорода змушений був казати, що він і „матір” свою Малоросію любить, і „тітку” свою Україну любить… Місце, де він народився, місце, де він викладав і місце, куди він прийшов завершити своє життя, – визначає його національну ідентифікацію.
Зрозуміло, що це виразно український чоловік…
Сковорода – типовий Стрілець: філософ, мандрівник, педагог… Ви теж Стрілець (Томенко народився 11 грудня). Чи відчуваєте якусь спорідненість із ним?
Я – однозначно людина, яка жила в координатах філософії серця, навіть не знаючи, що така філософія існує. Я її зрозумів, вивчивши відповідні праці філософів, етнопсихологів, істориків. Тоді я написав “Теорію українського кохання”, де обґрунтував, що для українців серце більш значиме…
Очевидно, що в мене менше раціональності, прагматичності і більше емоційності. Саме цей емоційний складник для мене є надзвичайно важливим. Якась невеличка дрібниця може вивести мене з рівноваги. Це мій мінус і, мабуть, вада всіх Стрільців.
Сковорода писав, що люди, які прагнуть творчості, які намагаються щось збагнути, не можуть жити в місті, вони повинні жити на природі. Жорсткі правила поведінки в політиці чи у міському житті – це суттєва проблема для людей такого складу характеру, як у мене. Можливо, якщо б я жив у XVIII ст., я б теж мандрував. Зараз це досить складно робити. Хоча я, мабуть, поодинокий політичний діяч, який мандрує Україною дуже багато – хай не пішим ходом, як Сковорода, а на автомобілі. Вважайте, що я якоюсь мірою продовжую цю справу Сковороди, тільки в іншому плані – я намагаюся через свої мандрівки зрозуміти країну, в якій я живу, і через вже своє розуміння показати її іншим у позитивному сенсі.
Ви започаткували акцію “Україні потрібні герої”, яка має на меті популяризацію видатних українців. Нещодавно на одному з вітчизняних телеканалів презентували проект “Великі українці”, подібний до Вашої ідеї. Як Ви до нього ставитеся?
Ідея добра. Розумні люди її придумали у Великобританії. Але потрапила вона в Україну або в поганий час, або в погані руки. Програма „Великі українці” повернута в бік того, щоб забезпечити рейтинг телеканалу. Проте пізнавальні програми ніколи не можуть змагатися у рейтингу глядацьких симпатій із різними шоу. Це не “Танці з зірками” і не “Вікна-2”.
На мою думку, абсурд – робити з передачі такого формату комерційний проект.
Друга проблема проекту – наявність у претендентах на звання великих українців сучасників. Сучасність і великі українці – повні антагонізми. Політики не можуть визначати великих людей, і тим більше сучасні політики і сучасні люди не можуть бути серед великих українців. Не можна робити з такого проекту політичне ток-шоу. Для того, щоб зрозуміти, що певна людина зробила, треба щоб не було жодного її сучасника, щоб її діяльність оцінювали крізь призму часу.
Ця програма могла б бути потужним просвітницьким засобом, мовою телебачення можна було б по-новому подивитися на Івана Котляревського, Григорія Сковороду та багатьох інших. Я подивився перші сюжети – вони не розкривають цих людей.
Утім, якщо вийде 100 сюжетів – це добре. Це все-таки краще, ніж нічого. Але такі передачі мають створюватися знаними українськими істориками, філософами, українознавцями, а не політиками, дилетантами й аматорами.
Сьогодні передовсім треба підвищувати рейтинг України, а не рейтинг телеканалів чи політиків, які приходять на відповідні програми.
“Україні потрібні герої” – чергова культурна й просвітницька акція від Томенка, яка має на меті популяризувати великих українців. Серед таких історичних постатей – Петро Сагайдачний, Іван Котляревський, Михайло Грушевський, Леся Українка, Микола Гоголь, Григорій Сковорода… З нагоди 285-ї річниці філософа Томенко провів акцію “Імена України: Григорій Сковорода”. Акція проходила у два етапи. Перший відбувся на Харківщині – там філософ тривалий час викладав у Харківській колегії, писав свої відомі “Байки Харківські”, і саме цей край він обрав для свого довічного спочинку. Другий етап проходив у минулі вихідні на Полтавщині – батьківщині філософа.
Розмовляла Анна Ященко, УНІАН
