Микола Томенко: Може, знайшли документи, за якими Кобзар був членом Нашої України?..

Яке «по-русски»? Значить так, давайте по-українськи, без всякого там, – несподівано, у невластивій йому доволі простецькій манері, попер на мене Томенко. – А ви думаєте, держслужбовець не повинен знати російської мови?!

Гаразд, – припинив жарти Томенко. –  Закон про держслужбу концептуально правильний та необхідний Україні. Ми ще у коаліційній угоді з НУ-НС брали зобов’язання ухвалити його. І я радий, що ми проголосували його у першому читанні. А от при підготовці до другого читання буде можливість вносити поправки і пропозиції, зокрема, і щодо російської мови. До речі, депутати нашої фракції це вже зробили. Але щоб прийняти закон у цілому, насамперед слід затвердити у першому читанні його концепцію. Під «концепцією закону» ніколи не розумілося, хто як говорить і куди ходить. А малося на увазі те, що державна служба – це інститут професійно підготовлених людей, які не мають жодного відношення до партійної політики. Натомість зараз робочі місця на державній службі займають почергово представники різних політичних сил, які виграють вибори. Держслужба повинна бути відокремлена від політики, а результативність її роботи не має залежати від результатів виборів. Це ідея фахівців, які працювали над цим законопроектом ще з початку незалежності. Є чіткий перелік політичних посад: міністр, його перший заступник і патронажні служби цих осіб. Далі, починаючи із заступника міністра, який веде апарат відомства донизу, це – державні службовці, що призупиняють членство в політичних партіях, і яких ніхто не звільнятиме з кожними наступними виборами.

Коли я востаннє був на річниці Майдану, Президент сказав, що ми вшановуємо роковини Майдану, а не річницю.  Я ще тоді написав статтю про те, чим відрізняються річниця і роковини Помаранчевої революції. Написав, що слід забути риторику про те, хто реалізує інтереси Майдану, а хто не реалізує. І коли на першій річниці Майдану я казав, що значну кількість грошей від продажу «Криворіжсталі» треба віддати на погашення знецінених заощаджень, то Президент, вийшовши на сцену, заявив, що популістські заклики Томенка суперечать ідеології Майдану. Хоча за рік до того, нагадаю, приймалася передвиборча програма Президента «10 кроків назустріч людям» для того ж Майдану, – дістає програму 2004 року, читає – “олігархи заплатять справжню ціну за підприємства, які приватизуються за безцінь і вони підуть на виплату заощаджень громадян». Ми зробили те, що Віктор Ющенко пообіцяв роком раніше. Але через рік багато політиків змінило свої підходи. Тому я вважаю, що Майдан (безумовно, демократичний здобуток України) слід залишити суспільству, яке повинно гордитися тим, що воно змінило владу, не допустило фальсифікації виборів. А політикам поки що немає чим гордитися.

Це вибух якийсь чи що? – підійшов віце-спікер до вікна, – Можливо, почалося силове захоплення парламенту?.. (сміється)

Проблема у тому, що ми від ігор з Росією хочемо перейти до відносин із Росією. Я вважаю іграми те, що ми тут робимо заяви, які ми страшні і сильні, а потім їдемо на переговори про співпрацю із Росією і плачемо, що це була політична заява, партійна для свого електорату, а «по жизни» ми за Росію. Ми ведемо таку політику з 2005 року. Леонід Кучма не вів антиросійську риторику, він співпрацював з Росією, бо вважав її головним стратегічним партнером України. Я не вважаю, що це було до кінця правильним, але було бодай чесним перед українським народом.

Треба не говорити, а робити. Не словом, а ділом, як колись казали лідери Майдану. Чим більше буде дискусій навколо цього питання, тим більшим буде конфлікт із Росією. Ви знаєте, що діяльність комісії двох президентів – України та Росії, а також різноманітних міжвідомчих груп поки що нічим не завершилася. Треба аналізувати, проводити інвентаризацію флоту, думати, як будувати цінову політику, як аргументувати нові тарифи на розміщення військових кораблів на нашій території тощо. Ми ще нічого з цього не зробили, але погрожуємо, що флот виведемо. Взагалі, все, що стосується вибору стратегічних партнерів, повинно бути предметом професійних дипломатичних переговорів. Я нещодавно передивився, як у нас працювала Центральна Рада, гетьманат Павла Скоропадського у міжнародних відносинах. І я гордий рівнем дипломатів того періоду, які обґрунтовували кордони України: сиділи вчені з картами і пояснювали російським історикам, чому ці території слід вважати українськими. Стенограму цих переговорів друкували у газетах 1918 року. А у нас депутати місцевих рад кажуть, що завтра вони виведуть російський флот і цим допоможуть Україні, або заявляють про те, що Крим буде не автономією, а областю…

Зовнішня політика і все, що стосується міжнародних відносин, є предметом експертних і наукових дискусій. А те, що у нас Секретаріат Президента розписує, а депутати озвучують текст про те, що ми «кузькіну мать» покажемо Росії, а після цього на РНБО Президент каже, що у нас сучасних танків та літаків немає, це смішно…

Я теж не вірю. Тільки поява Блоку Володимира Литвина може бути складовою будівництва нової коаліції. І представники Блоку Литвина висловлюють готовність до об’єднання. Але досі тривають з’ясування стосунків між НУНС та БЮТ. Кожен день «Наша Україна» вимагає голосування за ті чи інші законопроекти, за які ми мусимо проголосувати. БЮТ говорить «так», але після того, як буде хоча б підписана попередня угода трьох політсил. На цьому поки що це все і завершується. Гадаю, що із ПР теж  проходили консультації, у яких я не брав участі…

Ні, я не прихильник парламентської республіки. Я не знаю, де є добрі президентські, добрі парламентські республіки. Правильною є та форма правління, де повноваження чітко розмежовані і всі їх виконують. В дискусії про конституційні зміни я прихильник загальнонаціональних прямих виборів Президента. Але це зовсім не означає, що у нього повинні бути 90% владних повноважень. По суті, ми зараз живемо у парламентсько-президентській республіці, яку треба наповнити реальним змістом, чітко визначивши, що повинен робити Президент, а що – Уряд.  

У нас відбуваються серйозні дебати. Ми свій проект поки не реєструємо, бо у нас ведуться дискусії про 226-ий (проект Портнова-Лавриновича: хто переміг на виборах, той отримує 226 місць), є проблема статусу депутата і багато інших речей. На мою думку, слід створювати Конституційну комісію у Верховній Раді, яка повинна йти від протилежного. Наприклад, є речі, які всі підтримують – місцеве самоврядування. Виписуємо. Далі будемо дебатувати, як бути із розділеннями повноважень в органах державної влади. Таким чином в Україні з’явиться нова Конституція , змінене виборче законодавство. Після цього вибори Президента і одночасні парламентські вибори є цілком логічними… До речі, не знаю, звідки взяв Президент тезу про наші плани щодо виборів і в місцеві органи самоврядування. Ми ніколи не були прихильниками дострокових місцевих виборів. Дочасні вибори до органів місцевого самоврядування, це – кінець бодай крихкої стабільності в країні. Стабільність може наступити лише після розв’язання головного політичного конфлікту. Тому в будь-якому випадку, і у разі радикального сценарію (весна 2009 р.), і поміркованого (січень 2010 р.), одночасні парламентські та президентські вибори – це крок до забезпечення стабільності.

Те, що робить Віктор Ющенко, не дало ще жодного загальноукраїнського позитивного результату у націєтворчому процесі. Це я кажу як людина, яка свого часу радила Президенту у цьому напрямку. Не можна просувати українську справу указами і розпорядженнями. Може, колись князь Святослав так ефективно діяв: приходив і казав «Іду на ви». Віктор Ющенко не витягує на князя Святослава, а ми – не імперія часів Київської Русі. На жаль. Якби ми були імперією, то можна було б діяти інакше. А сьогодні заяви про те, що завтра буде помісна церква, означають що цей проект найближчим часом не буде реалізований. Або, заяви про притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто не вшановує Голодомор, – зовсім не означає переконати, бо переконання – це кропітка і послідовна праця. Взагалі, виховання нації на трагічних сторінках деморалізує країну. Країну треба виховувати на героїзмі, а не на трагедії. Всі проекти, в які зараз вкладаються державні гроші – трагічні. Можливо, за виключенням Мистецького Арсеналу, остаточного проекту якого так ніхто і не бачив. Чому я допомагаю заповіднику «Хортиця»? Бо це – місце гордості українців. І коли остаточно завершиться будівництво унікального дерев’яного комплексу «Запорізька Січ» (куди тепер, під час будівництва, приходить п’ятнадцять тисяч відвідувачів на місяць), планується, що туди приїжджатимуть до півмільйона туристів на рік.

Ідеологічно Президент діє правильно, але за методами – неефективно. Нові пам’ятники та укази не змінюють ситуації у сфері культури. Натомість реалізація задекларованих проектів Президента не зрушується з місця. Про Батурин лише говорять, скільки там грошей було вкрадено за кілька років. У Каневі розрили Шевченківський національний заповідник… Кількість коштів, необхідних для завершення його реконструкції, збільшується щорічно. Зараз вже називають суму у п’ятдесят мільйонів гривень. Ніби добра була ініціатива, а знакове місце паломництва до Тараса Шевченка, фактично, закрили на кілька років.

Тому давайте не перебільшувати значення гуманітарних ініціатив Віктора Ющенка. Якщо він не стане Президентом вдруге, точно буде менше українських декларацій, але, дай Бог, щоб було більше реальних справ!