«Усі заходи, що ведуть її на свободу, мають бути випробувані»
– Миколо Володимировичу, найперше про що хотілося б запитати, до яких дій вдаються члени БЮТ для визволення їх лідера з ув’язнення?
– Щоб довести невинуватість Юлії Тимошенко, ми вдаємося як до стратегічних, так і до тактичних дій. Заходи стратегічного характеру, на жаль, довготривалі. Зведуться вони зрештою до того, що ми пройдемо всі етапи судового опротестування в Україні і будемо сподіватися тільки на Європейський суд. Днями ми подаємо апеляцію, щоправда у нас немає великої надії на апеляційну інституцію. Потім буде вища, так звана, касаційна інституція. В разі, якщо нас не влаштує її вердикт, ми маємо право звернутися до Європейського суду.
Інколи, в період емоційних поривів Віктор Янукович каже те, що він думає. Нещодавно він сказав, що аби Юлія Тимошенко визнала свою провину, то вони б її вибачили. Тобто екс-прем’єр-міністр повинна визнати, що вона скоїла злочин. З цією логікою опозиція не може погодитися. Краще пройти всю процедуру до європейського суду та отримати свободу і довести невинуватість.
Але просто сидіти та чекати, доки ми дійдемо до європейського суду, було б неправильно. Тому ми вдаємося до тактичних дій. З одного боку – ми переконуємо європейські країни, міжнародні інституції щоб вони більш зрозуміло доводили українській владі, що відсутність стандартів права і захисту свободи по відношенню до Тимошенко і Луценка означає, що від цього потерпає багато інших громадян України в кожному регіоні. Якщо це не зупинити, ми станемо авторитарною країною.
Ми діємо також через українське суспільство, переносячи акції протесту у регіони та підтримуючи масові заходи протесту різних громадських організацій та соціальних груп. Це набагато ефективніше, ніж просто збиратися в Києві і розповідати про порушення прав опозиції. Низка регіонів вже почала досить активно діяти. В Тернополі, наприклад, у середу, 19 жовтня, було перекриття доріг. Тобто на місцях опозиція показує готовність працювати і активно, і жорстко. Можливо, цей тактичний план дасть нам швидший результат, аніж просування до Європейського суду.
– Чи вважаєте Ви прийняття закону про декриміналізацію одним із ймовірних шляхів звільнення Юлії Тимошенко?
– Усі заходи, що ведуть її на свободу, мають бути випробувані. Попри неоднозначність цього законопроекту, якщо буде готовність Президента (при всій повазі до більшості, вони самостійно нічого не вирішують), ми готові розмовляти про формулу внесення змін до 365 статті Кримінального кодексу, яка б припинила переслідування Тимошенко, Луценка та інших політичних в’язнів. Але поки що усі розмови з представниками більшості показують, що їм сказали забути цю тему. Тож, вірогідність цього варіанту наразі близька до нуля.
– Якщо таки доведеться звернутися до європейських інституцій, то скільки ж прийдеться Юлії Володимирівні чекати рішення? Коли вона зможе вийти на волю?
– Програма-максимум, яку би ми хотіли реалізувати, це звільнення Юлії Тимошенко до кінця цього року. Та тут, на жаль, не ми встановлюємо терміни. Все ще буде залежати від того, скільки розглядатиме справу Апеляційний суд, вірніше, скільки влада йому накаже розглядати. У нас готова команда, яка б працювала з Європейським судом, і ось тут вже, думаю, ми матимемо результат досить оперативно, оскільки справа є фантастично резонансною. Головне, щоб вона покинула територію українського судочинства і перейшла в європейське.
– Якщо справа Тимошенко затягнеться у часі, що буде з БЮТ?
– З блоком БЮТ нічого поганого не буде. Більше проблем буде з Україною. Сьогодні проблема не в тому, що винесли вирок Тимошенко, а в тому, що Україну позбавили перспектив. Двадцять років ми крок за кроком рухалися до європейського статусу, і сьогодні кількома діями ми втрачаємо можливість його отримання. Для нас Тимошенко важлива не лише як лідер партії і учасник виборчої кампанії,бо це вузькопартійні інтереси, ми дивимося в ширшому, стратегічному сенсі. Коли людину, яка посіла друге місце на президентських виборах, можна безвинно посадити, то на що можуть розраховувати пересічні громадяни України? В даному випадку нас менше цікавить, скільки відсотків набере БЮТ і хто буде від нього балотуватися, нас цікавить зараз країна, її демократичні стандарти. Відсотком більше-відсотком менше для нас не суттєво. Якщо на момент парламентської виборчої кампанії ми будемо жити в умовах авторитарного режиму, то вже не матиме значення скільки буде депутатів «Батьківщини» 2012 року: 70 чи 100.
– А хто все ж таки буде номером один у списку вашої політичної сили, якщо Юлія Володимирівна не звільниться до початку виборчої кампанії?
– Це не актуальна проблема, оскільки ми переконані, що на час виборчої кампанії Юлія Тимошенко буде на свободі.
«Виборець, як сапер, має право на одну помилку»
– Стосовно виборів 2012: законопроектів напрацьовано досить багато, деякі вже відхилені. Скажіть, будь ласка, якою Ви бачите виборчу систему?
– Я співавтор законопроекту, який переміщує так звану пропорційну систему закритих списків у пропорційну систему відкритих регіональних списків. В умовах нашої бідної, корупційної і майже недемократичної країни можна було б мінімізувати ризики і критику суспільства на партійні списки, які формуються, на жаль, не в дуже демократичний спосіб. Наш список теж був не найкращий, оскільки, з одного боку, там були представники системного бізнесу, які не здатні працювати в опозиції. З іншого боку, були люди кон’юктурні, не підготовані. Для того, щоб партія задіяла внутрішні демократичні механізми, закон не потрібно міняти. Ми самі повинні змінити відбір.
На нашу думку, на сьогоднішній день, щоб не допустити тестування адмінресурсом і грошима, які роздають в округах, це можна зробити шляхом регіональних партійних списків. Можна розглянути цю систему на прикладі Києва, який складається, здається, з дев’яти виборчих округів. Кожна партія визначає своїх депутатів, які відповідають за Київ. Коли виборцю не подобаються депутати, запропоновані якоюсь із партій, він голосує за депутатів з іншої. Виборець також має можливість рухати кандидата від партії угору чи вниз по партійному списку. Така практика поширена у світі. Та аналіз показує, що ймовірність ухвалення цього законопроекту не висока, бо є інший проект – про змішану систему, розроблений з тих міркувань, що якби вибори відбувалися за нині діючою системою, то у парламенті 2012 року була б створена антипрезидентська більшість. Якщо за основу розрахунків брати тривідсотковий бар’єр, то у Верховну Раду проходять «БЮТ», «Фронт змін», «Удар», думаю, що і «Свобода». Сума показників електоральних уподобань цих політичних сил на порядок більша від суми показників Партії Регіонів і комуністів. Блок Литвина на сьогодні не проходить до наступного парламенту, а «Сильна Україна» йтиме у складі ПР. Оскільки в Адміністрації Президента і в Партії регіонів теж є свої аналітики і соціологи, що розуміють це, тому вони й виступають за зміну нині діючого закону і пропонують перехід до змішаної системи.
Для нас це дуже серйозне випробування. Якщо вже ми приречені на змішану систему, то в нас тільки один вихід – мати єдиного кандидата від опозиції в кожному окрузі. Довести до відома громадян список з 226 кандидатів, який погодили усі опозиційні партії. Тоді ми матимемо шанс конкурувати із владою. Та спочатку ми поборемося за законопроект, що пропонує відкриті списки.
– Найбільші шанси у провладного законопроекту про змішану систему. Чи погодиться опозиція співпрацювати з більшістю над вдосконаленням цього законопроекту, заради того, щоб якомога раніше до початку виборчої компанії встановити правила гри?
– Для нас принципово спільними зусиллями не допустити норм, що призвели б до масових фальсифікацій, які були на місцевих виборах. Мова йде, як мінімум про п’ять позицій законопроекту, які апріорі роблять вибори фальсифікованими. Це положення про зняття з реєстрації після двох попереджень. Непрозорість формування комісій, бо якщо територіальна виборча комісія матиме право вибирати кандидатів від партій, то, звісна річ, що перевагу отримують представники влади. У проекті не внормована позиція про прийняття рішення виключно більшістю членів комісії. Є питання, пов’язані з підрахунком голосів і відповідальністю за цей процес, аби у всіх було розуміння, що при зміні влади за фальсифікацію результатів можна буде сісти у тюрму. Якщо законопроект буде проголосовано у першому читанні, то поправки будуть вноситися спільно від БЮТ і НУ-НС. Думаю, що ми розширимо коло союзників за рахунок позафракційних депутатів, що теж побоюються фальсифікацій.
– А як би Ви охарактеризували роль парламенту у структурі влади після того, як минулого року було скасовано політреформу?
– Поки що важко зрозуміти статус парламенту. За Конституцією, він мав би бути на другому місці після Президента, а вже після нього, на третьому місці, був уряд. Зараз на другому місці в нас Адміністрація Президента, на третьому прем’єр-міністр, потім уряд, і вже десь п’яте місце можна віддати парламенту. Сьогодні (20 жовтня – ред.) розглядається проект Закону «Про бюджет». В нього внесена була велика кількість поправок, причому, переважно від більшості. Згідно Бюджетного кодексу, депутати мають право внести поправки тільки до першого читання. Натомість, 99,9% їх не було враховано. А між першим і другим читанням депутати вже не матимуть можливість пропонувати зміни до бюджету. Тобто не лише опозиція, а парламент в цілому, не має статусного впливу навіть на такі ключові, за «старими» мірками речі, як бюджет, податкова політика, кадрові питання. Парламент зараз став лише майданчиком для обміну думками. Я вважаю, виродження парламентаризму продовжиться, якщо буде прийнята змішана система виборів. Серед мажоритарщиків виборець віддасть перевагу кандидату, що має великі гроші, і не пошкодує їх на передвиборчу боротьбу. Тож зрозуміло, що такий депутат навряд чи перейматиметься законодавчою діяльністю та добросовісно відвідувати засідання.
– До речі, до депутатів-прогульників вживаються хоч якісь заходи?
– Єдина санкція, якої до них вживають – це вирахування із заробітної плати за ті дні, коли вони не відвідують засідання. Але ці суми, м’яко кажучи, не є для них критичними, і механізм вирахувань не дає жодного ефекту.
На жаль, у суспільстві не сформована ще громадська думка тотального несприйняття депутата, що нехтує своїми службовими обов’язками. Коли такий депутат приїздить у свій округ, то у відповідь на запитання виборців про невідвідування парламенту він пропонує їм матеріальну допомогу. Йому за цю подачку вибачають усе. Кілька років тому я намагався вибудувати систему громадянської думки стосовно нардепів-прогульників. ЗМІ тоді мене підтримали, але потім на перший план вийшли інші події. Сьогодні ж, я впевнений, всі, кого ми називаємо системними прогульниками, увійдуть до наступного складу парламенту. Більш того, вважаю, що деякі з них взагалі не приїжджатимуть у округ: приїдуть їх представники, роздадуть гроші, і вони матимуть шанс знову стати депутатами.
– Шкода, що механізм відкликання депутата, за європейськими стандартами, вважається недемократичним. Можливо, він би допоміг дисциплінувати народних обранців?
– Я вважаю, що не просто недемократично, а нереально. Вибори – це інструмент прийняття рішення, на виборчу кампанію відводиться 90 днів, невже за цей час не можна розібратися, за кого голосувати. Виборець, як сапер, має право на одну помилку. Він не може щоденно міняти свій вибір. Натомість, необхідно зробити реальним механізм відкликання міських голів через місцеві референдуми. Також через рішення загальнонаціонального референдуму можна домогтися дострокових виборів парламенту. А якщо бавитися з відкликанням одного чи кількох депутатів, це нічого в країні не змінить. Та й світова практика показала, що такий механізм неефективний. Дієвим є механізм дострокових виборів через чітку формулу проведення референдуму. Тоді парламент, як інститут, буде зацікавлений у тому, щоб активізуватися, бо відчуватиме загрозу у будь-який момент отримати недовіру.
– Були пропозиції обмежити депутатство у парламенті двома термінами. Чи уявляєте Ви себе поза межами парламенту?
– Коли я прийшов у Верховну Раду, то побачив у кулуарах людей, які виявилися депутатами попередніх скликань. Вони вже більше не депутати, але й забули свою попередню професію. Отож, з 2002 року будую свою роботу у такий спосіб, щоби поряд з парламентською, не полишати наукову та громадську роботу. Тому без депутатства зможу і далі активно працювати в науковій та громадській сфері.
До речі, ще у 2002 році я зареєстрував законопроект про обмеження депутатства двома термінами. Водночас, це не вирішує проблеми оновлення парламенту. Без зміни місії парламенту, його статусу, без адекватної виборчої системи це нічого не дасть. Треба переглянути співвідношення того, як приймається законодавство. На мою думку, потрібно змінити характер роботи у сесійній залі, перенести акцент на роботу у комітетах з експертним середовищем, місцевим самоврядуванням тощо.
– Варто б змінити ще й кількість народних депутатів…
– Якщо говорити про системну законодавчу роботу, нею займається не більше тридцяти депутатів, а роботою в округах – не більше п’ятдесяти. Ну і ще чоловік зі сто займається партійною роботою. Таким чином, якщо сумувати усіх дійсно працюючих депутатів, не набирається навіть половини парламенту. Отож, актуальним залишається питання про зменшення чисельності парламенту бодай до 300 депутатів.
«У ЄС були шоковані невиконанням Україною обіцянок»
– Наразі відносини України з Євросоюзом мають дещо ускладнений характер. Якими повинні бути дії влади, аби повернути наш діалог з Європою у конструктивне русло?
– Необхідна відверта, серйозна дискусія України з європейським співтовариством. Гадаю, що у ЄС були шоковані невиконанням Президентом його обіцянок. Голова держави вирішив, що на критику з боку Європи він повинен шукати союзників на сході і, не порадившись із українським народом, може звернути з затвердженого курсу на євроінтеграцію. На жаль, принципи взаємин визначає не опозиція, а влада. Чим швидше відбудеться зустріч Президента з керівництвом Євросоюзу, тим краще для України. Водночас, позиція БЮТ і самої Юлії Тимошенко абсолютно чітка: судові переслідування не повинні перешкоджати європейській інтеграції України. Пам’ятаю, як Микола Азаров говорив, що його давня дитяча мрія – опинитися знову у Радянському Союзі. Я бажаю, щоб його дитяча мрія не здійснилася. Опозиція не радіє з того, що зустріч Президента не відбулася, і він замість Брюсселя відправився на Кубу. Ми, як ніхто, зацікавлені у тому, щоб Україна підписала угоду про асоційоване членство з Європейським Союзом, а не вступала до Митного союзу чи перебувала в міжнародній ізоляції.
– Якщо відносини з ЄС залишатимуться такими, як зараз, це може відобразитися на проведенні ЄВРО-2012?
– Обов’язково. У першу чергу, це відобразиться на кількості відвідувачів. Влада сама створює образ України як недемократичної і непрогнозованої країни. Громадянин європейської країни, скажімо, Англії чи Німеччини, після перегляду теленовин, де показують сюжет з України, у якому автозак з Тимошенко супроводжується тисячами людей, а потім до цих людей застосовують силу, або як працівники силових служб б’ють народного депутата Євгена Суслова, то, з міркувань самозбереження, мало в кого залишиться бажання подорожувати до цієї країни. Значна кількість європейців віддасть перевагу матчам у Польщі. Я не хочу сказати, що стадіони будуть зовсім порожні, в нас є братські народи такі, як Білорусь і Росія, та і власне українці будуть активними вболівальниками. Але ж ми мали на меті зробити промоцію України через народну дипломатію. Якщо політична ситуація не покращиться, не виключаю навіть можливість відмови деяких країн направити свої команди для участі у Чемпіонаті.
Ще один недолік, наслідки якого не враховуються до кінця – це провал програми у частині залучення інвестицій. Кількість західних інвестицій практично дорівнює нулю. Приготування до Чемпіонату проводиться здебільшого на гроші бюджету, що неприпустимо для такого проекту. Це унікальна можливість залучити приватні кошти. В останні місяці уряд буде закінчувати будівництво за бюджетні кошти та залучати кредити, які ми потім будемо повертати. До того ж вартість об’єктів занадто висока, що викликає сумніви у ефективності використання коштів.
На жаль ні фінансовий, ні іміджевий статус України підняти поки що не вдається.
– Чи не забагато недоліків?
– Та головним недоліком у підготовці до ЄВРО є орієнтованість на VIP-персон, а не на середньостатистичного туриста або українця. Нам потрібно б було хвастатися якісними дорогами, нормальними покажчиками, інформаційними центрами, зручними тризірковими готелями. Замість цього влада споруджує найдорожчі в світі готелі і стадіони. Окрім політичної складової, яка додала негативу, і практична сторона виявилася хибною. ЄВРО для багатих, на мою думку, ще зіграє з нами злий жарт. Об’єкти, у які вкладено величезні державні кошти, матиме одноразове використання, стадіони побудовані виключно під футбольний чемпіонат і не адаптовані для інших видів спорту. Особливо це стосується Києва і Львова. Коли ми отримали право проводити ЄВРО, цей проект виглядав зовсім інакше, ніж зараз.
«Мова мусить прививатися не адміністративно, а делікатно, еволюційно, просвітницьким шляхом»
– Тепер пропоную відійти, якщо вдасться від політики, і поговорити про мову. Чесно кажучи, жодного разу не чула, щоб Ви говорили російською. Яка Ваша позиція у мовному питанні?
– Мова – це момент ціннісний, він надзвичайно важливий, але цінності мусять прививатися не адміністративно, а делікатно, еволюційно, просвітницьким шляхом. Якщо радикальні дії завдають шкоди, краще до них зовсім не вдаватися. Приїжджаючи, скажімо, у Крим, ми не робимо заяв, що той, хто не перейде у відповідний термін на українську мову, той «москаль». Наш фонд «Рідна країна» робить велику кількість просвітницьких проектів, мовних у тому числі. Серед них – випуск диску «Класика української літератури. Живі голоси», де записані твори таких відомих авторів як Василь Симоненко, чи Олесь Гончар у авторському виконанні. Це унікальні записи Національної радіокомпанії. Даний проект реалізований практично у всіх школах України, в тому числі і в Криму, загальною кількістю біля 20 тисяч. Для дошкільних закладів ми підготували інший проект – диск «Слуханка для української малечі», в якому зібрані дитячі казки, лічилки, щедрівки, пісеньки українською мовою. Ці диски ми передали безоплатно до 15 тисяч дошкільних закладів України.
На моє переконання, потрібно створювати умови, які б спонукали людей до вивчення української мови, історії, літератури.
Не можна змушувати указами любити чи шанувати свою історію. Регіональні герої не можуть так швидко ставати національними героями. Натомість в українській історії є багато об’єднуючих персонажів, таких як засновники Київської Русі – князь Володимир, княгиня Ольга; герої козацької доби – Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний; беззаперечний авторитет часів Української Народної Республіки Михайло Грушевський. Зрозуміло і те, що немає більш популярних людей в Україні ніж Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, їх позитивно сприймають більше як 90 відсотків українців. З філософського середовища такою постаттю можна вважати Григорія Сковороду. У кожній ніші є обличчя, на яких можна вибудувати світоглядні ціннісні речі, які позитивно сприймаються людьми.
Отож, наш фонд «Рідна країна» намагається презентувати ідеї та творчість саме таких великих українців. От зараз ми плануємо видання альбому акварельних замальовок Тараса Шевченка 1845 року, який зберігся в оригіналі накладом тисячу примірників, і мріємо, що ближчим часом кожний українець крім «Кобзаря» матиме ще й альбом Шевченка. І пошановуватиме його не тільки як геніального поета, а й визначного художника. Опікуємося ми і необхідністю повних академічних видань наших класиків. От нещодавно прем’єр-міністр, після моєї критики поінформував, що по державній програмі «Українська книга» таки видадуть 54 том Івана Франка. Плануємо також допомогти вченим у підготовці нового академічного видання Лесі українки у 16 томах тощо.
– У Вас є улюблений письменник?
– Якщо розглядати уподобання за гендерним принципом, то серед жінок найцікавіша для мене письменниця, звісно, Леся Українка. Шкода, що через інтелектуальну складову її драматичних творів, практично відсутні вдалі театральні постановки за ними.
Цікавий мені також Володимир Винниченко як письменник і філософ. Я вважаю, що він написав одну з найгеніальніших утопій, яка називається «Сонячна машина», якою передбачив події 11 вересня у Нью-Йорку, зобразивши цивілізаційні війни Сходу і Заходу. Його базові романи не відомі широкому загалу, у школі вивчаються лише народознавчі оповідання та його політична діяльність.
Якщо говорити про іноземних письменників, то нещодавно подивував мене Януш Вишневський своїм романом «Самотність у мережі».
«Я скористався своїм привілеєм афганця: зміг пробитися у спецфонд»
– Хто надихнув Вас на написання книги «Теорія українського кохання»? Можливо, Григорій Сковорода своєю «Філософією серця»?
– Це наслідок моїх студентсько-аспірантських роздумів. Я скористався своїм привілеєм афганця: зміг пробитися у спецфонд, коли вчився на третьому курсі університету. Це було дозволено лише аспірантам, але мені допоміг мій декан, який, мотивуючи моєю афганською активністю, переконав профком дати мені цей допуск. У спецфонді я прочитав дуже багато забороненої на той час україністики. Там почалося моє дослідження історії української конституції. Там же я натрапив на листування Тараса Шевченка з Максимовичем та його дружиною, де він розмірковує над темою української сім’ї. Потім зацікавився мовними відмінностями понять «кохання» і «любов». А далі почав шукати та вивчати, що з цього приводу думали і писали українські класики. Так і вийшло на те, щоб у історичному контексті подивитися, якою була еволюція сприйняття у світогляді українців приватного, романтичного, інтимного життя. Насправді, в цій книзі більше популяризується українська література, історія, культура і філософія та твори українських класиків про кохання і любов. Я й досі продовжую ці дослідження і хочу посилити в книзі складову сім’ї та історичного статусу і місця жінки в українському суспільстві. Очевидно, Микола Азаров, як і багато його колег, які не бачить на роботі в уряді жінок, не читали «Бояриню» Лесі Українки чи твори Миколи Гоголя, які переконливо доводять, що українська жінка, на відміну від жінки в Росії мала набагато більшу свободу і самостійність як у побуті, так і у громадському житті.
– Ви являєтеся ініціатором проведення акції «7 чудес України». З яких джерел вона фінансується?
– З усіх доступних джерел, крім бюджету. З бюджетом я завжди намагався не працювати, бо це малоприємний і довготривалий процес. Хто мої партнери, можна подивитися на сайті: це керівництво місцевого самоврядування, яке зацікавлене у популяризації свого регіону, народні депутати. Є й різні торгові бренди.
Проект працює з 2007 року, і без зайвої скромності, його можна назвати одним із найбільш якісних у плані позитивної іміджевої розкрутки нашої країни. Зараз підходить до завершення обрання семи кращих замків, фортець і палаців. На сайті акції йде голосування, яке триватиме до 1 грудня.
В кожному з проектів, чи то історико-архітектурні чудеса, чи природні, ми намагалися максимально показати, а деколи навіть відкрити такі надзвичайні цікаві місця, до яких варто їхати, які б могли презентувати Україну, як країну з надзвичайно цікавою та багатою історією, культурою, природною та рукотворною красою. У кожному регіоні, де працюємо, ми залучаємо місцеву владу, переконуємо, що функції зі створення туристичної інфраструктури вони повинні взяти на себе. От нещодавно повернулися з Білгород-Дністровського, місцева влада там має розуміння того, що є внутрішній попит на вивчення України. У них є бачення того, як можна підняти Білгород-Дністровську фортецю, залучаючи бізнес, використовуючи наближеність до Одеси, Шабо, інших визнаних туристичних об’єктів.
Варто зазначити, що учасники нашого конкурсу, а особливо його переможці, зазвичай збільшують відвідуваність на 20-30 відсотків, що дає можливість їм залучити додаткові кошти для облаштування та реконструкції своїх об’єктів.
Першого грудня ми оголосимо переможців акції «7 чудес України: замки, фортеці, палаци». А потім плануємо видати проспекти різними мовами, які безоплатно поширюватимемо у посольства, готелі, продовжуючи створювати образ України, як красивої, цікавої та багатої в історичному сенсі держави.
– Миколо Володимировичу, як Ви проводите своє дозвілля?
– Усе це і є моє дозвілля. Творча робота є для мене відпочинком. Все, що пов’язане з україністикою, філософією, літературою – і є моє серйозне захоплення. Приваблює мене також туризм, зараз я розширюю свої туристичні симпатії за межі України. Ще я веду записи політичні, мандрівні, це так само моя слабкість, бо вважаю, що людство вичерпає себе як інтелектуальний феномен, якщо перестане писати. Подорожуючи і нотуючи свої думки і враження, можливо, підготую для українців путівник для мандрівок світом. Найпершу пораду, я б дав російськомовним українцям, яким треба починати відвідування іншої країни з чіткого представлення, що вони приїхали з України, а не з Росії. Загалом хочу показати, що для того, щоб отримувати задоволення від мандрівок – треба серйозно до них готуватися.
http://glavred.info/archive/2011/10/25/102820-2.html
Наталя Кондратьєва, Владислав Мусіенко (фото) «Главред»
