Микола Томенко — людина в політиці не нова. Отримавши вперше у 2002 році мандат народного депутата (№62 у списку «Нашої України»), він до останнього часу був незмінним членом парламенту, і не на останніх ролях. У різні часи Томенко обіймав посади віце-прем’єра з гуманітарних питань в уряді Юлії Тимошенко та віце-спікера парламенту, очолював парламентські комітети з питань свободи слова та інформації, з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту і туризму, з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Але в історію української політики Микола Томенко ввійде не стільки цими заслугами, скільки тим, що він став, по суті, першим в історії українського парламенту народним депутатом, який позбувся свого мандата не через корупційні діяння, вбивство людини чи інші тяжкі злочини, а через те, що його точка зору надто розійшлася з головною лінією партії. Як наслідок — 25 березня 2016 року з’їзд партії БПП-«Солідарність» проголосував за позбавлення Томенка мандата, а 29 березня, після рішення ЦВК, тодішній спікер парламенту Володимир Гройсман оголосив про припинення його депутатських повноважень.
Утім і після «звільнення» Микола Томенко лишився в політиці. Він очолює громадський рух «Рідна країна», викладає політологію як професор у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. А ще — судиться з нинішнім Головою Верховної Ради Андрієм Парубієм, вимагаючи від того доказів існування парламентської коаліції та оприлюднення поіменних списків депутатів, які до неї входять.
Про особливості українського парламентаризму і не тільки — в ексклюзивному інтерв’ю «України молодої».
«Мені навіть не дали можливості пояснити свою позицію»
— Миколо Володимировичу, скоро рік, як ви не в парламенті, але досі ця історія викликає німе запитання: що то було?
— Це був страх. Страх влади, що люди почнуть називати речі своїми іменами. За рік, що минув після виборів, багато людей побачили, що Порошенко кардинально відійшов від тих позицій, що він обіцяв перед виборами. І я публічно виступив проти цього, вийшовши з фракції БПП. Щоб інші депутати не чинили так само, бо це загрожувало розвалом коаліції, мене вирішили «нейтралізувати», таємно позбавивши мандата. Таким чином було досягнуто політичної мети: група молодих депутатів, які називали себе «єврооптимістами» і які теж спочатку критикували владу, сьогодні вже говорять, що вони ніколи не вийдуть із фракції. Очевидно, їм мандат виявився дорожчим за совість.
— А ви самі, з правової точки зору, як можете оцінити таке рішення з’їзду?
— Повний правовий нігілізм. І проблема навіть не в тому, що мене позбавив мандата з’їзд партії, хоча я ніколи не був членом партії «Солідарність» і на вибори йшов як позапартійний. Проблема в самій процедурі. Тут навіть натяку не було на законність: 99% народних депутатів від фракції БПП узагалі не знали про цей з’їзд і не були запрошені на нього, включно зі мною. Жоден журналіст, представник ВР чи ЦВК так само не був поінформований та запрошений на цей захід. І найцікавіше не лише те, що цей з’їзд відбувався в закритому залі колишнього філіалу російського Інституту практичної психології, а й те, що навіть не велася стенограма цього з’їзду!
У мене теж запитання: що відбувалося на цьому таємному з’їзді БПП? Хто доповідав, які аргументи були наведені на користь відповідного рішення про позбавлення мене мандата? І чому, щоб я не зміг оскаржити це рішення в суді, буквально наступного дня було зібрано ЦВК (яка також з 2014 року фактично незаконна), яка так само в закритому режимі прийняла відповідне рішення? Як то кажуть, таємниця, покрита тьмою.
— Вони пояснюють свою позицію тим, що ви йшли за їхніми списками, і тому вони мають право розпоряджатися вашим місцем у списку на власний розсуд.
— Такого права в них немає. Те, про що ви говорите, називається імперативним мандатом, і про це багато свого часу говорили, але, як ви знаєте, цей закон так і не був прийнятий. Але, якби навіть припустити, що він існував, то, за демократичною процедурою, мені мали би дати право виступити на з’їзді чи в парламенті. А так виходить цікава колізія. Депутату Мельничуку, екс-керівнику «Айдару», якого звинувачують у крадіжках та мародерстві, дають можливість виступити в парламенті. Депутату Мосійчуку, якого звинувачують у тому, що він гроші брав за оголошення депутатських запитів, дають можливість виправдатися. Депутат Клюєв, якого звинувачують у тому, що він розграбував Україну, має можливість захисту. А я, який, по суті, захищає свою позицію і свою передвиборчу програму, з якою я ішов до людей, — виступити у ВР і пояснити, що ж трапилося, так і не зміг.
— Але ж ви подали до суду?
— Так, я звернувся до Вищого адміністративного суду, але мені відмовили в позові, хоча, позбавляючи мене повноважень, з’їзд БПП допустився ще однієї кричущої помилки: на той момент у зареєстрованому статуті партії «Солідарність» не було таких повноважень. І на перших засіданнях судді це визнавали. Але потім, очевидно, надійшов дзвінок з адміністрації Президента — і я отримав відмову. До речі, це реальні наслідки змін до Конституції в частині правосуддя, за якими Президент до 2018 року отримав право одноосібно здійснювати утворення, реорганізацію, ліквідацію судів, а також переведення суддів з одного суду до іншого… Тобто сьогодні судова система України керується Президентом та його адміністрацією, як і в часи Януковича.
— І що далі?
— Зараз це питання передане на розгляд до Європейського суду з прав людини. На жаль, там тривалий час доводиться чекати на розгляд. Але міжнародний резонанс ця справа вже отримала — в останній резолюції ПАРЄ є згадка про мене, щоправда, без прізвища. Там Україні прямо вказують на «неєвропейські процедури позбавлення мандата за політичні переконання».
«Критикуючи політику Януковича, нинішня влада пішла його ж шляхом»
— Попри це, ви продовжуєте судитися — цього разу з апаратом Верховної Ради та особисто спікером Андрієм Парубієм, вимагаючи оприлюднення списків. Які перспективи?
— По-перше, я вимагаю оприлюднити суспільно важливу інформацію, яка не є закритою, конфіденційною, службовою чи таємною, а навпаки, відповідно до положень Закону «Про доступ до публічної інформації», є такою, що в першу чергу підлягає офіційному оприлюдненню органом державної влади, яким є Верховна Рада України. Народ має право знати, хто ним керує, а інформація про склад коаліції є публічною та суспільно значимою, а тому має бути оприлюднена. Нагадаю, що за умов парламентсько-президентської республіки України інститут коаліції депутатських фракцій є ключовим інститутом влади, який ініціює важливі кадрові призначення (визначає кандидатуру Прем’єр-міністра, склад уряду, керівництво Верховної Ради тощо), а також здійснює низку ключових управлінських функцій та парламентського контролю. Тому для мене як для вченого, який розповідає студентам про політичні режими і політичні системи, є важливим не лише з’ясувати ситуацію, хто зараз може називати себе владою і нести відповідальність за те, що відбувається в державі, а й навчити цю саму владу відповідати за свої слова.
Мене вражає відповідь Андрія Парубія, який заявив, що він знає поіменно членів коаліції і не боїться про це сказати, але йому нібито Конституція це забороняє… Такого маразму я ще не чув. Зараз суд залучив його до справи вже як відповідача, бо на попередніх судових засіданнях представники апарату ВР засвідчили, що вони не мають ніяких списків. Хоча, нагадаю, сам Парубій заявив на прес-конференції про те, що коаліція налічує 237 депутатів і що ці списки йому передав нібито апарат ВР…
Крім іншого, мене цікавить не стільки кількість людей в коаліції та її легітимність, скільки конкретні імена. Бо має ж хтось-таки відповісти за все, що відбувається в державі! Адже зараз, якщо будуть нові вибори (чи дострокові, чи планові), частина з цих таємних коаліціантів знову буде критикувати владу й обіцяти, що вони зроблять усе «по-правильному». А що ж ви робили ці три роки, формуючи і підтримуючи нинішню владу? Виборці мають знати своїх героїв!
— Так існує коаліція чи не існує?
— На сьогодні з того, що я проаналізував, мені зрозуміло, що коаліції немає. Цікаве інше: критикуючи політику Януковича, нинішня влада пішла його ж шляхом. Ви ж пам’ятаєте, що коли Янукович став президентом, він не міг створити коаліцію, і тоді з Конституційного Суду видушили рішення, що коаліція може створюватися не лише фракціями, а й окремими депутатами. І коли створювалася ця коаліція, комусь із позафракційних теж пообіцяли посади для друзів-родичів, комусь — рядок у бюджеті. А коли не отримали обіцяного, ці «чесні» депутати вийшли з коаліції. Більше того, в мене складається враження, що багато хто з депутатів, зокрема з БПП, особисто не писав заяву на вступ до коаліції, як цього вимагає Регламент, а їх подали списком. Але страх перед дочасними виборами, страх втратити мандати змушує зараз багатьох вдавати, що все нормально. Їм вигідно не ворушити цю справу.
— Зараз усі говорять про 14 квітня, коли минає рік уряду Гройсмана і він, і коаліція втрачають імунітет. Наскільки ефективним, на вашу думку, виявився цей уряд і чи є шанс втриматися на плаву?
— Тут усе залежатиме від імовірності створення — не створення нової коаліції. Я поки що не бачу голосів за відставку Гройсмана. Як я вже казав, страх втратити мандат у депутатів набагато більший, ніж бажання знайти більш адекватного прем’єра і більш професійний уряд. Тому найбільш імовірним після 14 квітня є формат 2+1 із поверненням у коаліцію фракції Ляшка. А з цим будуть пов’язані й інші зміни. Наприклад, зміна голови НБУ Валерії Гонтаревої, про що багато говорять останнім часом. Кажуть, на її місце може прийти Віктор Ющенко. Також, очевидно, предметом торгів стануть і деякі міністерські посади. Але радикальної зміни ні коаліції, ні Прем’єра я не бачу.
Водночас є й інший механізм розпуску парламенту: доведення факту неіснування коаліції і тиску на Президента, щоб він реалізував своє право на оголошення дострокових виборів.
— Але чи є сенс у дострокових виборах за умови існування старого ЦВК і старого виборчого законодавства, «заточеного» під людей із фінансами?
— Я думаю, що в нас усі розуміють, що не можна далі рухатися країні з парламентом, якому не довіряє більше 80% населення і де рішення купуються за гроші, за посади чи інші преференції. Я завжди був опонентом Онищенка, але якщо він готовий довести, що йому давали вказівки і що він особисто роздавав гроші за призначення — уже цього було би достатньо в цивілізованому парламенті, щоб він припинив своє існування.
Але для того, щоб не отримати парламент ще гірший, треба справді ще до виборів змінити і ЦВК, і виборче законодавство. А ще я переконаний, що цей парламент перед розпуском має скасувати депутатську недоторканність. Причому для цього є всі можливості і в Президента, і в Генерального прокурора. Це, як мінімум, відсіяло би з парламенту бізнесменів, які йдуть туди за депутатським прикриттям своїх оборудок. Ну не можна 25 років незалежності на всі вибори виходити з цією обіцянкою і нічого не робити! Так само (хоча я і критикував Кучму і референдум 2000 року) і позицію про зменшення депутатського корпусу до 300 членів я б теж реалізував. Тобто ми маємо виписати проект європейського парламенту, а тоді вже йти на дочасні вибори.
— Ми — це хто?
— Я маю на увазі і «притомних» депутатів, які розуміють необхідність змін, і експертне середовище, громадські організації, які давно працюють над виробленням цивілізованих політичних правил гри, і тиск міжнародних інституцій, які нагадують нашій владі про її обіцянки. Зокрема, і про нове виборче законодавство на пропорційній основі з відкритими списками, прописане в коаліційній угоді. І громада має тиснути на владу й нагадувати про те, що вона їй обіцяла. Бо якщо так далі буде продовжуватися, то нам доведеться згадувати про прецедент Кравчука, коли в дуже непростій ситуації у 1994 році довелося йти на одночасні парламентські та президентські вибори.
«Це не боротьба з корупцією, це боротьба піарів»
— Зараз усі говорять про ймовірну відставку голови НБУ Валерії Гонтаревої. Наскільки можливим є не лише її звільнення, а й притягнення до відповідальності? Так само, як і голови фіскальної служби Романа Насірова?
— Ситуація з Гонтаревою свідчить, що всередині великої команди починається боротьба, і що її готові «здати». Історія з Насіровим трішки інша, бо тут НАБУ все-таки намагається максимально показати, що воно грає у свою гру.
Але складність усіх цих ігор полягає в тому, що ми бачимо лише процеси, а не бачимо результатів. Насправді ж, якщо проаналізувати всі події, які відбувалися останнім часом, то ми бачимо, що вони в загальному підсумку нічого не дали. Я не пам’ятаю жодного вироку суду щодо якоїсь посадової особи. Тому я схильний дивитися на все це як на спроби вижити в ситуації, коли і до Президента, і до інших інституцій влади у людей сформувалися стійкі почуття зневаги і ненависті.
Я думаю, що потік такої інформації буде збільшуватися. От з 1 березня у нас знову виросли тарифи на електроенергію, стандарти життя вкотре погіршилися, а телебачення говорить лише про Насірова… Але виглядає так, що і ця справа в судовому порядку зійде нанівець.
— Тобто кіна не буде?
— Поки що всі ці події не означають початку реальної боротьби з корупцією. Це складова боротьби піарів. І найбільша нинішня трагедія, що чиновники більше переймаються не тим, що зробити для країни, а тим, як себе подати. Якщо подивитися, скільки у нас найнятих експертів, політологів, блогерів, цілі «фабрики» тих, хто «за конверти» любить свого посадовця, — це катастрофа. Таке враження, що в наших чиновників є три надзавдання: селфитися, флешмобити і фейсбучити. Міністр 90% робочого часу тратить не на виконання своїх прямих обов’язків, а на наради з проплаченими експертами щодо того, яке зробити постановочне фото, як дискредитувати ворога, що написати у «Фейсбуці». І на це йде левова частина коштів.
— До речі, про «Фейсбук». У неділю міністр внутрішніх справ Арсен Аваков на ФБ повідомив про чергове досягнення — затримання директорів держлісгоспів на Рівненщині. На вашу думку, що за цим стоїть?
— Це однозначно боротьба за вплив. І тут поєднався лісовий фактор і бурштиновий фактор — це два напрями фантастично вигідні і фантастично корупційні. Тому політики і бізнес, які гуртуються навколо «Народного фронту», і пропрезидентське коло затято борються за те, хто буде куратором лісового напряму і бурштинового. І якщо починаються такі точкові атаки — це однозначно спроба поставити своїх людей на ці напрями, а не системна боротьба з корупцією.
Шляхи «бурштинової мафії» ведуть до АП і Кабміну
— Бурштин — це взагалі якась карма. Два роки ми чекали на прийняття закону про легалізацію промислу, Комітет, який ви очолювали, підготував його до другого читання ще в жовтні 2015 року. І ось фінал історії — 7 лютого законопроект був успішно провалений. З вашої точки зору, хто не зацікавлений у вирішенні цього питання і які перспективи подальшого розвитку ситуації?
— Не зацікавлена в першу чергу «бурштинова мафія». Хто конкретно, називати не буду — керівники цієї «Бурштинової республіки» час від часу змінюються. Скажу лише, що шляхи ведуть і до адміністрації Президента, і до Кабміну. Хоча насправді бурштинова галузь могла б стати однією з найуспішніших в українській економіці і могла б дати наповнення і місцевих бюджетів, і центрального.
Чому закон провалили? Влада є категоричним противником демонополізації ринку і створення бурштинової біржі. В законі була передбачена формула, що вивезти і продати бурштин за кордон можуть лише ті компанії (будь-якої форми власності), які сплачують відповідний податок і стають учасниками торгів. Це означає, що ми автоматично піднімаємо ціну і легалізовуємо всю дохідну частину. Також ми значну частину повноважень передавали на місця. А влада зацікавлена мати одну чи дві підконтрольні монополії, за якими неможливо буде визначити обсяг видобутку і реальну ціну реалізованого каменю. А за нашими підрахунками, зараз лише відсотків 10 коштів від реалізації бурштину опиняється в бюджеті, а все решта осідає в кишенях. До речі, за моєю інформацією, «клондайки» на Поліссі знову запрацювали.
Є ще один момент, за яким не досягнуто згоди. Кабмін хоче мати своє підприємство-монополіста, а АП — своє. Причому там уже називаються прізвища дітей депутатів, які будуть очолювати ці підприємства. Тому тут теж треба і громадський, і медійний тиск, щоб добитися легалізації бурштинового бізнесу. Іншого шляху немає. Все інше — приховані чи неприховані види корупції.
— А що ви скажете на обіцянку Петра Порошенка президенту Єврокомісії Жану-Клоду Юнкеру добитися скасування вето на експорт лісу-кругляку в обмін на 600 млн. євро макроекономічної допомоги? Наскільки реально це зробити і чи варто?
— Єдиний спосіб зняти вето — це скасувати наш закон про заборону експорту лісу-кругляку. Що і намагається зробити Президент. Але 226 голосів у нього на це немає. Тому я думаю, що цю обіцянку Порошенко не виконає.
Проблема існує на рівні СОТ. Але я думаю, треба виходити на міжнародну арену і переконувати світову громадськість у тому, що ми захищаємо наші національні інтереси і що ми можемо їм постачати пиломатеріали, що є достатньою умовою для виконання нами торговельних зобов’язань. Наскільки мені відомо, в експорті нашого лісу-кругляку найбільше зацікавлені Польща і Румунія, їх треба переконувати.
Для нас цей закон важливий не лише з точки зору захисту лісів, а й з точки зору підтримки деревообробної галузі та з точки зору енергетичної незалежності. Бо при деревообробці 50% деревини лишається у нас — іде на пелети, щепу, тирсу, дрова.
Тому я вважаю цей закон дуже прогресивним. Інша справа, що його максимально не виконують, бо корупція і на митниці, і на кордоні просто фантастична. Постійно отримую інформацію, що вивозиться ліс-кругляк, а за документами це — дрова. Тому нам треба звернути увагу не лише на торгівлю з «ДНР-ЛНР», а й на західний кордон.
— А як ви ставитеся до блокади ОРДЛО? Це піар чи відновлення справедливості? І який вихід із ситуації?
Можливо, той, хто її розпочав, спочатку робив це з позиції піару. Але ті факти, які стали відомі громаді про повноцінні взаємовигідні торговельні стосунки між українською владою і окупаційною владою ОРДЛО, змушують подивитися на речі іншими очима. Наприклад, ми маємо офіційну інформацію від директора «Луганського енергетичного об’єднання» Володимира Грицая про те, що він виконував розпорядження урядів Яценюка і Гройсмана про забезпечення окупованих територій електроенергією, і тепер у нього боргів майже на 5 мільярдів грн.
Ця блокада однозначно показала, що суспільство категорично проти «торгівлі на крові», тоді як влада заявляє про безальтернативність. Вихід тут один: створити жорсткий і публічний контроль за всіма товарами, які перетинають межу. Я взагалі прихильник того, щоб на кордоні ввести військовий стан із комендантською годиною і жорсткою дисципліною.
Але швидкого вирішення питання з блокадою я не бачу. Тут має бути системна робота з виконанням обіцянок уже двох урядів, які досі не виконувалися.
«Майже 70% українців позиціонують себе як бідні»
— Ви згадували, що з 1 березня зросла ціна на електроенергію. Складається враження, що така політика з боку влади — різке підняття тарифів, обвал ледь не втричі курсу долара, системна ліквідація більш як восьми десятків банків, де «згоріли» 55,6 млрд. грн. із депозитів простих громадян, — усе це є своєрідною профілактикою Майдану. Бо коли люди зайняті виживанням, у них не вистачає на протести ні сил, ні ресурсів. Що ви скажете на це?
— Це передусім некомпетентність влади і бажання будь-якою ціною втриматися на посадах і при цьому заробити на них. І єдиний шлях, який вони бачать, — це збідніння більшої частини України. Бо інший шлях — адекватні реформи, деолігархізація і демонополізація суспільства — для них означає поступитися інтересами, відмовитися від власного бізнесу і ще деяких преференцій, підтримати малий і середній бізнес, тобто своїх майбутніх конкурентів. Але ж набагато простіше висмоктувати кошти з бідних верств населення, роблячи їх ще біднішими.
Поза тим, за оцінками ООН, бідних людей у нас уже більше 50%. А за нашими соціологічними дослідженнями — майже 70% українців позиціонують себе як бідні. Таке різке збідніння населення в іншій ситуації давно вже призвело б до зміни влади. Але у нас іде війна на Донбасі, і паралельно з цим розгортається потужна пропагандистська кампанія про те, що безпека країни напряму залежить від стабільності держави.
Парадоксально, але основою і виживання держави, і утримання цинічної і торгуючої влади, яка на війні і на цій ситуації нажила чималі статки, є патріотизм більшості громадян. Політикум же лишається осторонь, граючи в свої ігри. Причому цим грішить як влада, яка головним ворогом називає Путіна, так і опозиція, яка головним ворогом називає владу. А реальні суспільні проблеми, як із тими ж тарифами, лишаються поза їхньою увагою.
— Я нещодавно почула цікаву фразу, що в нас є дві України: одна воює і бідніє, а інша торгує і багатіє. Але ви самі визнаєте, що в тієї, що воює і бідніє, практично немає механізмів реального впливу на ту, що торгує.
— Теоретично, я вже казав, таким механізмом можуть стати вибори. Хоча я розумію, що досягти результату буде непросто. Тим більше що і медіа-ринок, який міг би стати одним із таких механізмів, останнім часом активно потрапляє під «опіку» структур, наближених до влади. Наприклад, мені стало відомо, що власниками «112 каналу» стали 50 на 50 компанії, наближені до Сергія Льовочкіна, і компанії, наближені до Ігоря Кононенка. Тобто ідеологічно вони вороги, а в щоденному бізнесовому житті — союзники. Це ще один доказ того, що влада провокує суспільство на недемократичний механізм виходу із ситуації. І людям не лишається нічого іншого, як застосовувати методи прямої демократії — організовувати акції протесту, майдани, блокади залізничних колій.
— І на завершення — спроба політичного прогнозу. Чого очікувати Україні в 2017 році?
— На жаль, протиріччя між тими, хто воює, і тими, хто торгує, будуть лише поглиблюватися. І хоч як це парадоксально, але саме цей внутрішній конфлікт, а не путінська агресія на сході, буде визначати життя України у 2017 році. І завершитися це все може або цивілізовано, тобто дочасними парламентськими і президентськими виборами, або влада і далі монополізуватиме і фінансовий, і медійний ринок, розуміючи, що тільки жорсткий авторитаризм дозволить їй зберегти свої позиції. І тоді це може завершитися нецивілізовано, і це буде не той Майдан із піснями і танцями, як був під час Помаранчевої революції. Це питання: яким шляхом піде Україна — цивілізованим чи нецивілізованим — це і є головна інтрига 2017 року.
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО, “Україна молода“
