30 років тому штурмом президентського палацу Аміна в Кабулі розпочалась «операція по введенню обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані», як сором\’язливо називала афганську війну комуністична пропаганда. Планована на рік-два, вона затяглася на десятиліття і коштувала Радянському Союзу 15 тисяч убитих солдат і офіцерів і півмільйона скалічених. Про «світло і тіні» афганської війни, про чоловіче братерство наша розмова з воїном-інтернаціоналістом, кавалером ордена Червоної Зірки, майором у запасі Володимиром КУШНАРЬОВИМ
– Володимире Михайловичу, що для вас тепер, із погляду тридцятилітньої давності, значить ота війна?
– Те, що значила і тоді, — страждання, кров, випробування на межі моральних і фізичних сил. І не вірте, що війна — це романтика, війна — це найстрашніше, що може бути на землі. Гірше хіба що — смерть…
– А як потрапили ви на ту війну?
– Так, як і більшість її учасників, — Батьківщина покликала. Я щойно закінчив Новосибірське військово-політичне училище, одружився, тішився двомісячною донькою. А тут наказ: через день бути в Баграмі. Й призначення – замполіт роти, що дислокувалась на перевалі Саланг. Хоча замполітом бути й не довелось: у перший день мого перебування в роті загинув командир взводу, тож довелось командування взяти на себе.
– Яке завдання виконувала ваша рота?
– Пуштуни кажуть: хто володіє перевалом Саланг, той володіє Афганістаном. Охорона доріг, караванів, трубопроводів через Саланг — оце й було нашим завданням. Наша рота – чотири взводи, це – чотири застави. А що таке застава? Окремий світ, окреме життя, повна ізоляція. Фільм «Блок-пост» бачили? Щось приблизно було і в нас…
– У таких умовах люди, кажуть, найбільше розкриваються…
– Так. Із тою лише поправкою, що благородні стають ще благороднішими, негідники ж перетворюються у «відморозків», ладних за «косячок» гашишу чи побутову дрібничку на все. Хоча таких були одиниці. Благородних же — море! Пригадую свій перший бойовий вихід — операцію на Пеншері. А Пеншер — це був синонім слова «смерть». Кожен взвод мав послати від себе двох бійців. Звісно, кожен старався, аби його уникла чаша сія, тож, як правило, посилали молодих, необстріляних, мовляв — хай понюхають пороху. А один сержант, із «стариків», встав І сказав: – Негоже молодими прикриватися! Я добровільно від взводу піду, а на другого хай укаже жереб. Так і зробили. До речі, того разу ніхто із роти не загинув. Бог оцінив благородство нашого сержанта, з яким я, до речі, після того подружився і дружу досі. Нині, до речі, він — відомий політик.
– Хто ж це?
– Микола Томенко. Знаєте, я ще тоді, в Афгані, зрозумів: із цього хлопця будуть люди, як кажуть у нас на Вкраїні.
– Це ж чому?
– Я вже казав, що таке застава на перевалі: замкнутий простір в чужій, ворожій до нас країні, де нерви — на межі. От Микола й визвався спортмайданчик зробити, щоб хлопцям було де розслабитися, відпочити. І — зробив. Навіть волейбольну площадку поставив, вимінявши сітку і м’яч у «трубачів» — солдат, що обслуговували трубопровід, із Кабула генерали приїздили на Миколине «спортмістечко» подивитися. Миколу, до речі, я вважаю хрещеним батьком своєї доньки.
– Як це — вважаєте? То Томенко кум вам?
– І так, і — ні. Це трапилось наприкінці 84-го року. Неподалік застави, де служив Микола Володимирович, потрапив у засідку військовий кортеж. Не знаю, випадково чи ні «духи» натрапили на транспорт, в якому їхав член Військової Ради генерал-майор Ремезов, як виявилось, мій земляк із Шепетівки, але якби не Томенко зі своїми бійцями, хто знає, чим закінчилася б для генерала та «прогулянка». За той бій, до речі, я представив Миколу до нагороди, але на той час батьківщина була скупа на відзнаки своїм солдатам. Тоді я й познайомився із генералом Ремезовим. А через якийсь час у моїй сім\’ї трапилась біда — тяжко захворіла дочка. Терміново потрібна була батьківська донорська кров. Я подав рапорт для відпустки на 10 днів, а ніхто і слухати не хоче в штабі. Яка відпустка? А воювати хто буде? На щастя, в Баграмі я зустрів генерала Ремезова. Розповів, що і як. – Долг платежем красен! — відповів мені генерал і додав: — Благодари своего сержанта, что выручил меня тогда. Выручу теперь тебя и я! — і на власний розсуд надав мені відпустку на десять діб. Так, дякуючи сержанту Томенку, я й врятував свою доньку.
– А чи підтримуєте ви сьогодні стосунки із своїм колишнім військовим побратимом?
– Аякже. І не лише з ним — з усіма. Щоправда, Миколу я «відшукав» п\’ять літ тому. І знаєте де — на Майдані Незалежності в Києві! Я — активний учасник Помаранчевої революції. Так от, виходжу якось із палатки на Майдані, дивлюсь — очам своїм не вірю — Томенко! Так ми знову зустрілися — через 20 років. З тих пір часто контактуємо. Останній раз, до речі, в цьому місяці, в Славуті бачились. Задумали ми із побратимами поруч пам\’ятника воїнам-афганцям у Славуті капличку спорудити. Микола Володимирович із народними депутатами братами Буряками — Сергієм і Олександром — миттю відгукнулись і допомогли нам із коштами в цьому святому ділі. Тепер бачите от, яку красуню-капличку маємо. Тут — зустрічаємось, поминаємо тих наших земляків, які загинули в Афганістані, й тих, хто відійшов у вічність після війни. А таких уже немало-небагато — 46 чоловік, майже рота, та сама, в якій служили ми із Миколою Томенком.
Петро ВОРОБЕЙ
![\"\"](\"/userfiles/1(6).jpg\")
